Місце запису: с. Черняківка, Чутівський р-н., Полтавська обл.
Дата запису: невідомо.
Хто записав: Золотоус Олег.
Респондент: Ващенко Орина Григорівна, 1915 р.н.
Під час Голодомору 1932-33 років проживала в селі Черняківка Чутівсього району Полтавської області.
Я народилася в с. Кочубеївка Чутівського району. Коли мені виповнилося два роки, померли мої батьки і мене забрали на виховання дядько з тіткою в Черняківку. Голод 1932-1933 року я пам’ятаю дуже добре, бо мені було вже 17 років. Голодували не тільки ми, а всі навколо.
Після організації колгоспу дядько добровільно вступив у нього. Віддав свою землю, коня, лошицю, борону, рало. Він був членом ревізійної комісії. А інших людей, хто не хотів іти добровільно заставляли вступати в колгосп. Тітка ніде не працювала. Вона пускала на квартиру постояльців по 3-4 чоловіки, обслуговувала і готувала їм. Так одного разу і прийшов до нас на квартиру Семен Ващенко, з яким ми пізніше поженилися і прожили все життя.
Почалося все з того, що сказали здавати зерно в колгосп. В село приїжджали уполномочені, розбивалися по 2-3 чоловіки і групами ходили по дворах шукали зерно. Ходили і свої комсомольці-активісти. Але їх заставляли ходити. Пам’ятаю, до нас приходив Михайлик Іван Романович (зять Поборських). Коли приходили ніяких документів не показували. Питали: «Хліб є?» І не залежно від того, що відповідали – шукали. Шукали скрізь: в хаті, на подвір’ї, на городі. Де б не заховали, скрізь знаходили. У нас не знаходили, бо нічого було шукати. Та і їсти було нічого. Їли макуху, якщо була, рвали лопуцьки, з берестка листя, пекли маторжаники. Щоб хоч якось прожити спродували з дому все, що було. Дядько поміняв золоті сережки тітки на макуху. Щоб хоч якось вижити, ішли робити в колгосп усі і малі і великі. Ішли рано, до схід сонця, а сонце зайде, то були ще на полі. Я їздила на конях. Звозила снопи, орала, сіяла, волочила. Раз на день годували людей квасоляним чи гороховим супом. А з нового врожаю, коли трохи обмолотилися, стали варити галушки. Кожному працівнику клали в тарілку по 3 галушки. Варили тут же серед поля на триножці. Грошей за роботу не давали, робили за трудодень два роки.
Більше люди помирали весною і влітку, коли було багато роботи в полі. Бур’ян був великий, робити треба було тяжко. А сил у голодних людей не було. От і гинули, як мухи. З поля ж щось узяти було, Боже борони. Був прийнятий закон «Про 5 колосків». На полі впіймали Малька Миколу та його жінку Марусю (Нечипогрівські по вуличному). Засудили обох на два роки тюрми. Кожного дня і не по разу об’їжджали поля.
У хаті де жила Литовченко Діна Олександрівна, жили бабтісти. Вони дуже голодували. Сім’я була велика. Діти пухли з голоду. Так їхній батько прийшов до нас просити собаку, щоб віддали, падав на коліна, так просив. Казав, що сім’я помирає. І ми віддали.
У хаті, де жила баба Бузинка (тепер тієї хати вже немає), жили (називає ім’я, яке ми не вказуємо з етичних міркувань – Ред.). Одного дня вони не вийшли на роботу. Пішли дізнатися, чого ж їх немає. І знайшли мертвими. Дітей же їхніх ніде не було. Коли почали шукати, то у сараї знайшли самі дитячі кісточки. Батьки з’їли своїх дітей, але це не допомогло їм вижити.
Люди мерли скрізь: і вдома, і на роботі. Всіх збирав Наум Босий. Бувало, що забирав живих, але зовсім немічних. Хоч як просилися, він не зважав на те. У мене помер рідний брат з Кочубеївки. Ішов до нас у гості і дорогою помер. Десь там під ліском його і поховали. А тепер уже немає і того ліска. Людей скидали в одну яму, в колодязі. Хто хоч трохи більше мав сили, той ховав померлих сам вдома на огороді чи в садку.
В 1933 році з нового врожаю дозволили взяти всім трохи в снопах пшениці. Збиралися по 10 дворів і звозили снопи до парової молотилки. Вона була, де жила Єва. Так люди отримали хоч невеличкий запас на зиму. Топили машину соломою. В середині в ній була вода, вона кипіла і паром крутило молотилку.
Кращим працівникам давали червоні прапірці, як передовикам. Дали його і мені. Я була така слаба, що сили нести його не було. Так я прив’язала прапірець коневі за посторонки. А він по дорозі перекрутився і полупився у коня під хвостом. Так уполномочений до мене причепився, що я зганьбила прапор. Спасибі, Гнат Маркович за мене заступився, а то б посадили.
Отак жили. Як вижили – не знаю. У кожного були свої методи. Та скажу одно – більше такого не хочу пережити, хоч і не довго осталось уже.