Місце запису: м. Кривий Ріг, Криворізький р-н, Дніпропетровська обл.
Дата запису: 2009 р.
Хто записав: Залізняк Олена Анатоліївна
Респондент: В’юн Анатолій Опанасович, 1927 р. н.
Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживав в м. Кривий Ріг, Криворізький район, Дніпропетровська область
Повірте, діти, тяжко і не дуже хочеться повертатися до цих трагічних спогадів, які пережив наш український народ. Не хочу ставити риторичні питання: “Хто винен? Що робити?”. На ці питання достатньо історичних і мемуарних документів і ви повинні їх знати, щоб зрозуміти, кому було потрібно, і як це було насправді. У моїх спогадах немає жодного моменту вигадки, не до того було тоді, та і зараз немає потреби щось вигадувати. Отже, було мені на той час 5,5 років, братові 4 роки. Ми не відчували, що насувається трагедія, голод. Як все це виглядатиме, що нас чекає не могли навіть уявити. I ось настав день, коли ми з братиком попросили їсти, а бабуся, заплакавши, сказала, що зараз зварить гарбуз з буряком і дасть нам поїсти. Нам хотілося хліба і молока, а на не нам сказали, щоб ми почекали. Знову увечері дали гарбуз, буряк, дві сушені вишні, та хліба і молока знову не було. Наші вимоги, хоча би про хліб, не були задоволені. Ми з братиком цілу ніч чекали на ранок в надії поїсти. Пройшла ніч, настав ранок, та ми так і не отримали хліба і молока. Ми і не знали, що нашу корову забрали за нездачу м’яса державі. А було так. Селяни не хотіли йти в колгосп. Не віддавали свою землю, коней, корів, овець, свиней в колгосп, жалкували свою живність. План постачань колгосп повинен був здати державі, але колгосп не міг цього зробити. Тоді держава оподаткувала селян продовольчим податком, тобто кожне господарство повинно було здати держав м’ясо, молоко, хліб, овочі і навіть курячі яйця. Хто той податок не виконував, у того все це забирали силою. Хто ховав зерно, овочі, то були спец загони, які заховане відшукували і забирали до зернятка без жалю. Були часті випадки, коли приходив загін по вилученню “надлишків”, сім я в цей час їла, то їжу виливали на підлогу, не щадивши навіть дітей. Говорили так : “Якщо зварили галушки або куліш, значить, у вас є борошно або пшоно, здайте нам, а то відправимо вас до Сибіру.” напівроздягнених дітей і жінок на санчата і тисячами везли ешелонами до Сибіру. Якщо мати одягала дві спідниці, кофти, або зайву хустку, все це без жалю з жінок зривалося, а дітей виймали з ковдрочок. Про те, щоб узяти на дорогу продуктів не було і мови. Додому поверталися одиниці. Коли приходили до нас шукати “надлишки” продуктів, ми з братиком голодні і замерзлі не плакали, оскільки боялися, що за це заберуть у нас маму або бабусю, кішку Мурку, яка вранці і увечері приносила додому по горобцеві, а вночі спала між мною і братом, зігріваючи нас, замерзлих і трохи живих з 1 вантажили взимку голоду. Шановні дорослі і діти, дуже багато скрутних і трагічних моментів пережив я: і війну, і втрати рідних, і товаришів, багато разів було і страшно і не під силу, та такого пригноблюючого страху зате, що у вас заберуть маму і бабусю, і нікому нам буде дати гарбуз, буряк, топити і пекти, більше у мене в житті не було. НІКОЛИ.
Люди з голоду ходили, як привиди, байдужі до своєї долі. Діти, як скелети — шкіра та кістки, не було у них сил протягнути ручку за подаянням. Шматочок сирого буряка або гарбуза був фантазією, та і подати було нічого.
А в той час в коморах колгоспу було майже все: хліб, олія, крупи, та видавати це заборонялося. Заборонялося це під страхом розстрілу, і стріляли голів колгоспів за жалість до голодних. Було з’їдене все: собаки, кішки, горобці, ворони черепашки в річці, бур’ян, качани без кукурудзи без зерен, кора на деревах. А зима стояла сувора. Закінчилися буряки, гарбузи, про хліб ми вже і не мріяли. Не плакали-марно.
Якось бабуся забрала на з братиком, і повела в поле вигрібати з-під снігу колоски мишия. С така трава. Миші, відчуваючи голод, заготували на зиму біля своїх нірок купки цих колосків. I ось люди відшукували з-під снігу і мишачу Тжу, та що це був за суп! Без зажарки, на одній воді, але дуже смачний суп.
А потім було диво! Мій дядько служив в Червоній армії, і вийшла Ухвала: сім’ям червоноармійців видати по 4 кілограми борошна і 0,5 літрів олії. Це було багатство! Пішла бабуся це багатство отримувати, та знайшлися чиновники, які сказали, що не по 4 кілограми борошна і крупи, а по 4 фунти, а це = 0,4 кілограми. I ніхто нічого не довів, а були дуже раді. Був якийсь суп з маслом, дуже смачний.
А люди помирали десятками, сотнями. Iх звозили на кладовише і заривали в спільній могилі штабелями, як солдат на фронті. Голодом люди були доведені до несамовитості, і почалося людоїдство. Сьогодення. Люди їли людей. Втратили з голоду людський вигляд, батьки їли своїх дітей. вигадав, ні, вигадати таке-смертний гріх і святотацтво. Недалеко від нас жила багатодітна сім’я. Було у них чи то 6, чи то 7 дітей, точно не пригадаю, і прізвище їх не називатиму. Але вони зіли 6 або 5 дітей і лише дівчинка тринадцяти років просиділа там декілька днів. Вона дуже замерзла, стогнала, її звідти витягли і віддали в колгоспний дитячий будинок, був вже такий для вмираючих сиріт. Варя вижила, та з ненормальною психікою. Працювала листоношею і під час війни мала обов’язок розносити рідним похоронки на загиблих на фронтах. Коли ми братиком лежали в забутті, знову сталося чудо. Батько заробив в радгоспі 12 буханців кукурудзяного хліба і передав сім’ї. Ми побачили хліб, то я сказав мамі, щоб вона здала продподаток на хліб, а нам за це дозволять з’їсти по шматочку. А якщо не здамо, то у нас все заберуть і ми будемо голодні, і будемо хворіти, а в дитячий будинок не хочемо йти, бо якщо підемо, то заберемо з собою кішку, і вона нам туди носитиме горобців, а ви голодуватиме. Ми так старанно просили здати продовольчий податок, щоб нам залишили з їсти хоч трохи хліба. Нам дуже хотілося, щоб це зробили, що наша мама залилася сльозами і сказала: “Ось поїсте ви, і бабуся піде здавати продподаток”. Але, ви вірите, що ми не плакали, не було сліз. Була упевненість в тому, що ми зараз щось з’їмо, і не буде пекучої потреби щось з’їсти. Ми за час голодомору стали дорослими і серйозними. Допомагав зрідка продуктами і дідусь, мамин батько. Він був комірником в колгоспі. Хоча за крадіжку стріляли, він приносив нам то суп, то склянку зерна. Ризикуючи життям, ходив пішки в м. Дніпропетровськ, 65 км, і там за золото купляв щось в магазині (торгівля з іноземцями). Купував якісь продукти і давав онукам. Та все це були крихти, а голоду не було кінця, і люди з голоду позбавлялися розуму. Держава на чолі з комуністами дивилася на це голодне безумство. Комори були повні хліба і інших продуктів, а Кремль карав безвинний народ, дітей. Ми вже не просили з братиком їсти, а просто дивилися, як батьки товчуть просяну солому до борошна і печуть із квашеної капусти коржики, обкатані в цьому борошні, без олії, горілі до вугілля. Тли мовчки. Люди відкопували з могильників полеглу худобу, що розкладається, і іли також. Я не Варя, запідозривши недобре, втекла вночі в очерет, А потім нам знову було щастя. Батько влаштувався на роботу в Дніпропетровську. Почав Дніпропетровська. Був холодний січень 1933 року. Тридцять два кілометри до станції нас із братом на руках ніс дідусь. Ми були замерзлі, голодні, загорнуті в якийсь одяг: фуфайки старі, лахміття, курток і светрів тоді не було, черевиків взагалі не бачили.
Просилися до людей переночувати, ледве живі, а у людей нічого, нічого не має. 1 ось що вкарбувалося в мою пам’ять-голодні, помутнілі з голоду і холоду: сидять біля печі дідусь старий і весь сивий, опухлий з голоду (пухлих ми знали), біля нього двоє діток, а він товче в ступі кукурудзяні качани, порожні, без зерен, розмочує їх у воді і дає діткам, а вони їдять і дивляться на нього божевільними очима. Розташувалися ми вечеряти, оскільки батько передав нам хліб і ще дещо. А діти і господар не просять у нас нічого. Від харчів таких, думаю, заніміли. Була з нами вчителька, подруга батьків. Вона раптом, дістала буханець хліба і гарбуза, розрізала і поклала по шматочку на хліб, всім почала роздавати. Господарі оторопіли, дивляться на неї, бояться взяти. А потім вони впали їй в ноги, і почали цілувати. Ця незабутня картина стоїть у мене в очах до цих пір. I до цих пір я не їв нічого смачнішого. Прізвище ціеї вчительки – Маслюк Лариса Олександрівна, на сьогодні їй 96 років, ми пишемо один одному листи. От так і пройшло все. Пройшов і кошмар голодомору, та не можна забути цього, хоч і минули ті роки. Повірте, і безумство штучного голодомору, і людоїдство, все це було! І не тільки в моїх спогадах, все тоне надумане або вигадане. Все це було! I хай омине вас ця чаша страшна. Нехай вам не присниться це в страшному сні. Будьте щасливі.