Місце запису: с. Тарандинці, Лубенський р-н., Полтавська обл.
Дата запису: невідомо.
Хто записав: Яценко Інна.
Респондент: Цьохла Євдокія Степанівна, 1916 р. н.
Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Гінці Лубенського району Полтавської області.
Чи знаєте Ви про причину голоду? Можливо це був неврожай?
Та чого там, урожай був. То ж Сталін зробив. Позабирали і горошину, і квасолину яку, а батька в тюрму забрали, чуть не здох. Коли прийшов додому, а там ми усі за ладаном ходили.
Чи пояснювали причину голоду і як саме?
Та хто б казав. Ніхто нічого. Ми ще встаєм, а воно вже ходять по двору. Там де закопали ми мішків три, і те викопували. Вони брали залізні ключки і щупа, ото як нащупа, де зернинка зачепилася і там копали і викопували.
А сусіди наші закопали швейну машинку, дорога була, то її не найшли.
Як проходила хлібозаготівля? Хто забирав хліб у селян?
Свої сільські брали. Їх назначали, було шо як пошлють їх, то ті вимітали все. Забрали все зі скрині: і сорочки, і рушники. А тоді продавали біля сільради: «Хто більш», – кричали. Хто заможніший, той купував, а нас гонили, як собак. Щоб не дивилися. А брали свої – та їх уже нема.
Чим харчувалися, де брали їжу?
Їли гречану полову. Насушимо ото, натовчемо та й їмо. А вона така та полова. Було якщо ноги помиєм біля полови, то так і жигає в ноги і ріки як голками. Я ще ланку полола, то сахару трохи дали. Те разом з половою. Ми так качали млинці, а тоді їх сахаром присипали.
Помню батько ідуть, царство їм небесне, несуть мені поїсти. А уже тоді пшениця підростала, і сказав: «Уже доживем, доживем». У мене і серги, і хрест були, то я поміняла. А в Губському були у людей і платки і бєжеві красиві, і золото, а жаліли. А уже колоски як стали, так не можна було їх збирати. Були у нас в Біївцях баба з дідом, сусіди наші. То вони пішли по колоски, так їх як у прірву укинуло – хтозна куди й забрало. Ото ми може б з голоду і не подохли, так і корову у нас забрали – залигали і завели. А шо колись їла була жінка якась кусочок хліба – з ланки – а я хотіла їй вирвать з поля редьку. (А вона така гарна вже була), і дать поїсти їй до хліба. Коли як угледів, то чуть не побив мене, кричав: «Я тебе під трибунал за цю редьку!»
А моєї сестри чоловік – він був зажиточний. У нього мій брат робив ото той і взяв сестру. То помню під’їхала до двору чорна будка і забрала його, а сестра, бідна, упала і стоять не могла. А потом у війну чоловіка на передову одправили. Правда, не помер він, його тільки контузило. Страшне було, не дай Бог доживать до цього.
Де ховали померлих від голоду?
Кладбище у Степур’ях було. І коло доріг ховали. Ідеш було – лежить людина, а далі – ще одна. А ті, хто валялися по полю, то я не знаю, хто їх підбирав. Може хто подобрав та в яму вкинув.
Чи помер хтось із Вашої сім’ї від голоду?
Із наших ніхто. А по-сусідські була жінка і двоє діток, я чула, казали: «Мамо, їсти». Так і померли, то мати їх в садку поховала. У неї ще троє дітей осталося.
Чи чули Ви про випадки людоїдства?
У нас я не чула. При моїй бєдності і не чула. А в Тарандинцях, то тут казали, що жінка з ума зійшла і свою дитину з’їла.
Чи пам’ятаєте Ви голод 1946-1947 рр.?
Той голод був легший. У 46-му я коноплі здавала і зерно брала. Тоді можна було зерно хоч вимінять на щось. Тоді не так голодували. У 33-му найстрашніше було.