- Місце запису: місто Ватутіне Звенигородського району Черкаської області;
- Дата запису: 14 липня 2002 року;
- Хто записав: невідомо;
- Респондент: Томіленко Микола Лукич, 1945 р.н., народився в селі Мизинівка Звенигородського району Черкаської області.
Під час масового штучного голоду 1946-1947 років проживав в селі Мизинівка Звенигородського району Черкаської області.
(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)
Мені ше моя мати розказувала, я тоді ше тоді малий був. Ховали все с`єдобне. Але приходили начальники з вєдомства і все забирали. А крім мене ше сестра старша була. Їй тоді п`ятнадцять год було, Царство їй небесне. То вона з подружками ходила на колхозне поле, коли як раз кукурудзиння збирали. То вони іногда по 20 качанів приносили, то було таке щастя. Мати удома з тої кукурудзи нам коржики на воді в грубі пекла, а ше суп варила. То ми так його потрошки їли. Каструлі десь на неділю хватало. Найтрудніше було весною 47-го. Ходили в ліс, шоб назбирати коріння, надерти кори або назбирати прологодніх жолужів, але то був такий наїдок – що хай воно сказиться! Бувало сидю в дворі, а в животі так бурчить, шо аж в Звенигородці чути. В сестри Каті аж гастрит розвився. Батько мій з другими мужиками поїхав товарняку в Западну Україну, бо казали, шо там люди багаче живуть. Поїхав місця через чотири, ми думали, шо він вже помер десь там. Привіз батько маленьку торбинку пшона і ше там шось, бо в поїзді дуже провіряли і все забирали с`єдобне. А ше пшоно він і полі під досками заховав. Првда. Воно там намокло і попріло, але сьо равно ми хоть трохи поїли. Ше мама казала, шо баба Галька (кума) з другимим бабами притягли з колхозної свалки дохлу коняку, та таку худу, шо аж ребра зтирчали, то й намтрохи кісток принесла, бо мені треба було хоч іногда шось жидке їсти. Мати мені ті кістки потрошки мені проварювала, як бульйон. Хоча й врожай був непоганий в том году, але все підчисту забирали прямо на полі. Сестра просила, шоб залишили хоть шось, бо я ж манюсінький був, а вони, Господи, сказили, шо це гумонітарна помощ в Америку, в нас, тіпа, і так є шо їсти… Ті хати, де люди повмирали, потрохи розкрадували. Виносили все, шо можна. Даже рами і двері знімали на розтопку. А на щот людоїдства, то в нас в селі тільки один случай був, по крайній мєрі це точно було ізвєсно. Там, одним словом, скраю, коло клабіща, жили якісь приблудні люди, тіпа бомжів чи циган… то вони на кладбіщі одкопували незавно захоронених мертв`яків і якось їх там готували й їли, але їх там хтось підглянув на кладбіщі, розказав в селі, то вони втікли в Золотоношу. А потом вже на такі случаї вніманія не обращали. Це було обичне явлєніє. Була в нас річка в селі, і зараз є, та така була річка – корміліці (р. Гнилий Тікач), ото ми зразу рибой годувались, а потом там все взяли під охрану (даже в ночі охраняли), казали, шо в столиці Кієві нема людям продуктів і ми должні їх піддержувать. Корочче, річка, а з нею і риба, як варіянт їжі одпали. Жили як в запрєтній зоні. За всіма слідили, хто куди пішов, хто шо поніс, а еяких за те, шо шось приховали о власті, забирали «куди нада». Наш голова колгозу (колгосп «Ленінська іскра»), як його там? А! Леонідович, кажеться, обіщав, що з нового укосу постарається приховать 2-3 мішки і поділити в селі, але хтось на нього доложив, якийсь сраколиз, шоб йому печінки посохли, і нашого дарагого Льоню забрали в район на розбіратєльство. … Багато людей (хто здоровший був) поїхали на Запад, а то ше більше померло, а кому шо хто й «поміг» померти. Всяке було, лучче й не казать. Оце, клонюся своїй покойній матері, шо нас тоді якось витягла з цьої «вертушки», а то б зараз я з тобою не говорив би, та й тебе на світі б не було. Це ти зараз носом крутиш; сала не їси, того не їси, а тоді б ти так не перебирала б, я щас. Людські потєрі тоді великі були в селі.до голоду було десь півтори тисячі в селі, а після чоловік 500 осталось, от так от. Повимирали, шо аж ховати не було де. Бувало проїдуть по селу на грузовій воєнній машині, позкладають померлих штабелями, як дрова, потом вириють яму 2х3 і позкидають туди усіх без розбору… А в нас були ше в селі куркулі. Боркош була їхня хвамілія. Всі їм завідували, шо вони такі багаті. Бо в Петра Боркуша були знакомі на високому посту в районі, то їх не трогали. Велика в них сім`я була. Оце Петро та жінка його Лєнка, та діти, п`ятеро, а ше тьоща Петрова, Лэнкина мати, баба Олька. То все їм, наче, нічого жилося, поки їхній знакомий не полетів з того районного поста, а став вмєстро нього якийсь начальник з Умані, то пришли до Боркошів з пров`єркою та й позабирали все добро, даже солому й сіно. То з них тільки й живих осталось, що Лєнка та двоє синів – Ванька і Сірожка. А ше там случай був, шо в якійсь багатій сім`ї всі повмирали в хаті, а осталась тільки одна дитина в живих. То коли приїхали кадовщіки, щоб «похоронить» трупи, то хотіли й її затрати. А вона каже, шо куди ви мене берете, я ше ж жива, а вони, то шо ми за тобою будем завтра, всьо равно, заїжжать. Але не взяли її з собою. То вона до сіх пор жива. Зараз десь в Криму в дочки й зятя живе. Одним словом, тяжко було. Про сахар, чи другі канхвети, даже не мічтали. Сестрі хтось дав перегнившого бурачка, то вони з матір`ю прорізали його тоненько, та й спекли в грубі, отов нас були такі канхвети. Це зараз всякі жувачки, барбариси, чупа-чупси, а тоді… Ех… Це, шо я тобі розказую, я ж сам не помню, це мені матір з Катьою розказували. Хоч щас люди плачуть, шо погано жить, і шо все таке дороге, і шо така власть погана, а попробували б вони тоді вижить…