Місце запису: с. Климівка, Оржицький р-н., Полтавська обл.
Дата запису: невідомо.
Хто записав: пошуковий загін «Пам’ять» Чевельчанської ЗОШ І-ІІІ ст.
Респондент: Тарасенко Афанасій Пилипович, 1927 р. н.
Під час Голодомору 1932-33 років проживав в с. Климівка Оржицького (Карлівського) району Полтавської області.
Народився я у селянській сім’ї. Мій батько Тарасенко Пилип Гаврилович жив у с. Климівка у діда, прадіда. Працював на землі. Тут одружився. Жінка померла і залишився він з двома дітьми, сином Гришею і донькою Лукерею. Що робить? А часи були трудні, як жить без баби та ще з малими дітьми. Йому посовітували вдову Олену з с. Савинці з двома дочками, Варкою і Уляною. А що було робить? Згодився. Це була моя мати Олена Свиридівна. З нею прижив трьох синів: Івана, Василя, і мене.
Сім’я була велика. Мати боліла дуже, на роботу не ходила, була портною і цим нас годувала, а батько пішов на роботу у місцевий колгосп ім. Шевченка. Був на різних роботах, а в час голодовки – конюхом. Коней було чимало, бо все робили кіньми. Головою колгоспу тоді був Бутенко Корній. Коли почався голод, він приказував батькові берегти коней, як без них, а коли коняка пропаде з якоїсь причини, зняти шкуру з її трупа і відчитатися, чого здохла. Батько знав, що за падіж буде отвічать.
Голод вже лютував на всю. Люди почали мерти, як мухи. З нашої великої сім’ї, з 9-ти чоловік робив батько та старші дівчата Вєрка і Уляна. Їм давали пайок, а решта… Мати шила день і ніч, але що заробиш, коли людям не до шитва, нема чого їсти.
Батько ухитрився, зібрав найкращі рушники, скатерті і вирвався у Росію, звідти привіз мішечок борошна. Ну десь кілограмів 8, не більше. А вже тоді ходили «буксири», трусили і шукали зерно. Батько рішив заховать у сарай, де стояла корова, у кутку. Вирив яму, туди поклав мішок, засипав, затрамбував з половою притрусив, щоб було не видно.
Аж ось і «гості» ідуть, місцеві «буксири» Дренгаль Іван Андрійович (по народному Скепло), Регуш Іларіон Овсійович (по вуличному Наригон), а з ними ще троє «добровольців». З ними начальник, активіст, секретар комсомольської організації Бондаренко Василь Оксентійович. Я був малий, мені було інтересно як чужі дядьки будуть шукати те, що так старанно ховав батько і з цікавістю спостерігав за тим, що вони роблять. Однак мої очі пильнували куток, де був захований мішок. Дренгаль (Скепло) помітив мій погляд і наказав Регушу «прощупати» куток сараю.
Однак, Бондаренко Василь швидко зметикував, що зразу знайдуть схованку, вихопив у того щуп і на правах старшого наказав прощупати всю долівку, де стояла корова. Там звичайно, нічого не було. Коли «гості» вийшли з сарая він підійшов до матері і сказав «Тітко Олено нехай дядько переховає мішок, а то ви попухнете з голоду. Сім’я велика, Вам не вижить і малого не пускайте, а то чуть не попались…»
Вночі батько переховав той мішок в надійне місце. Якби не Бондаренко Василь Оксентійович, то ми б померли з голоду. Від своїх сусідів вже в сорокових роках, перед війною чули, що він не одну сім’ю отак врятував, як нас. Хороший був чоловік. Голова колгоспу, як я уже казав, був хороший чоловік. Думаю, він догадувався від чого коні гибли, але батька не «продав».
Отак ми вижили. А щоб масово хтось допомагав один одному, то це було рідко. Голодна людина перетворювалася на звіра. Яка там допомога, кожен за себе. Коли матері дітей убивали, то що тут казати. А опір політиці боялися чинити. Залякані були.