Місце запису: с. Новопетрівка, Миколаївський р-н., Одеська обл.
Дата запису: 08.07.2008 р.
Хто записав: Петрова Наталія Олександрівна.
Респондент: Стрельчук Ніна Петрівна, 1925 р. н.
Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в селі Новопетрівка Миколаївського району Одеської області.
Батьки переїхали з Ананьївського р-ну, с. Андрабури у 1923 р., тому що там висока густота населення, тут землі більше, поміщики жили, степ. Люди валили хати і переїжджали сюди. Робили собі одразу такі невеликі кухеньки, а потім хто встигав, то вже будували хати получше.
Батько мій встиг до 30 году побудувати хату. А хто не встигав, то вже колективизація була. Хто був заможніший, розкуркулювали, забирали все. Трудно було, люди закопували пшеницю у ями. Робили такі ями, викопували, туди все засипали, щоб потім ноччю достати. І картоплю ховали, мама потім з цієї картоплі коржиків наробить і нічого смачнішого не було. Мама моя зі старшим братом, бо батько все був на роботі, ходили скирди віяли, і принесе десь пригоршю ячменю, і дома колесо таке з борони крутили, і потім їли. І не дивилися, зажарене воно чи не зажарене – усе вкусно було. А я посуду мила, і помню, що спочатку облизувала, а потім вже помию. Ішли разні трави – какіш, виноград, що тільки розпустився. Тобув вже не наш, а колгоспний виноград, а ми ходили з подружкою його смоктали, він кислий був. А тут об’єжчик появився на коні, з таким гарапником. Та ми тікаємо, злякалися, а він нас, дітей, тим гарапником по литках, по плечах бив. Хоч сиди вмирай, а дуже строго було, щоб ніхто нічого не взяв. Батько віку приносив, це така наче горох, така кругленька, тільки запах від неї страшний стояв, але варили, їли. Юшка від неї така чорна була. З бурячиння, з листя буряка, блинчики такі пекли. Коли акація вийшла, то цвіт акації їли. Брат мій горобців у стрісі ловив і потім обшмалював, як шашлики робив.
Врожай то був, але сказали, що треба виполнять план. Це все местна власть. Спеціально активісти були села, які раніше у поміщика були. Забирали все: і зерно, і худобу, і речі. Якщо одна корова, то оставляли. Один прийшов, та як вдарив ту корову каменюкою, вона впала, і коли вже ї різали, одні кості оставалися. Спеціальна бригада ходила, дивилася, що там є. А люди вже все здали. По 10 душ ходили. Я так чула, що потім десь з цього був торг.
І доноси були. У моєї мами сусідка була, в якої чоловік при власті. І вона питає: «Ганю, нема в тебе закопаного хліба?» А мама відповіла, що є одна яма. То вона йому сказала, і до батька прийшли. А він їм каже: «Ви доведіть до оперуполномоченого, що в нього стоїть чотири мішка просіяної муки». А до нього ж ніхто не ходив, а тоді пішли і у нього забрали.
У 33 році, я помню, вже варили їсти, хто де робив. Я вже помню, і каша якась була, і молотилка. І у 33 году вже був урожай хороший.
Якщо хтось противився чи щось робив не так, то відвозили у Андрєєво- Іванівку, там вже розпоряджалися. І били. У нас сусіда забрали за колоски, і били так, що я помню, приходила до них, а він вже помер, його переодягали.
Ми, діти, збирали в полі колоски і здавали в колгосп. Об’єжчик охороняв поля. Усі йшли в колгосп, бо мусили. Забирали і корову, і теля забирали.
У 33 році навесні люди вже почали помирати з голоду. А як виживати? В кого десь дитинка була слабенька, то її вже не годували. Цим двом дамо їсти, а цим не дамо, і так вони голодні і вмирали. Ми з дівчинкою сусідькою ходили рвати какіш, у нього наче молочко таке, і зайшли глибше і побачили мертвого чоловіка, від голоду помер. Ми полякалися і втікли, але сказали комусь, що там він мертвий лежить. У нас в основному діти помирали, але не так, щоб в кожній хаті.
Я не можу сказать, що хтось не голодував, але ті, що ходили, вони якось ділилися між собою.
Ті, що на травах були, щось таке їли, ті вижили. І чим там було ділитися, кожен сам своє. У нас попереді дід з бабою жили, то бувало, що дід щось доставав, приносив, а ми біжали до них. Цукерки він нам приносив. Це вже після голоду було, та все одно ще трудно було. А в 37 году дід вже старенький був і пас вівці, мав кози і цапа. І його репресирували за те, що цап ходив вместе з вівцями пасся. Це причина така. І він був больний, і у Одеській тюрмі помер.
Нам казали, що за границею десь є голод, а у нас тут злишки є, і треба ці злишки туди переправити.
У містах теж був голод, та не такий, робочим давали. Ті, що в город попадали, казали, що там давали пайки. Трудно, конешно, було, але виживали.
Такого, щоб у людей їли, у нас не було. Це було десь за Переселенцями. Хлопчик пас корову, а чоловік великий голодний йшов, узяв того хлопчика, зарізав, і з’їв серце сире, а що там ще було і не доїв, то під копицею залишив. Батьки ввечері почали шукати, їм сказали, що бачили чоловіка, то його знайшли і так били, щоб він показав, а потім ще били, забили до смерті.
Хоч були й слабі люди, але копали ями, збивали доски. Поминки вже опосля робили, коли вже було з чого. У великих селах, казали, їздила повозка збирала тих людей, і навіть якщо трошки живий, все одно скидали, щоб завтра за ним не повертатися. І зараз поминають на Гробки, на Зелені Свята. У нас у селі церкви нема, та поставили такий хрест, і батюшка приїжджає. На Яблука, на Спаса, на Пасху приїжджає. У Романовці церква є.
У 44 році теж голод був. Пшениця не вродила, але жито, просо вродило. У 1946 році теж був врожай, та щось вивозили на елеватор. А людям дуже мало давали. А 47 год, то вже ідемо, в’яжемо, вийде председатель, походе, походе до 11-ї і піде. А тоді вже хто під паху собі наложе, хто в рукав, а тоді на обід, а там були жорна, то ставали у чергу, щоб намолоти собі тої муки, спекти якісь коржики. У 1947-му вже легше було, тоді вже хліб був, я в 47-му вже весілля робила, восени вже добре було.