Місце запису: м. Кагарлин, Обухівський р-н., Київська обл.
Дата запису: 21.09.2005 р.
Хто записав: Мелещенко Сергій.
Респондент: Сташицька Катерина Володимирівна, 1925 р.н.
Під час Голодомору 1932-33 років проживала в селі Корсунь-Шевченківському районі Черкаського району Черкаської області.
Пам’ятаю добре голодовку 1932-1933 рр. То не та була голодовка, що зараз „голодують”. То була страхітлива пора життя людей того покоління, до якого відносимося і ми, вірніш я і всі хто народився і прожив оті страшні і тяжкі роки. Дуже добре запам’ятала і уже ніколи не забуду того, коли одного разу батько приходить з роботи і розказує мамі, коли вони йшли з роботи додому, переходили міст через Рось, аж іде жінка, веде за руку дитину, десь років трьох, а маленьке в заполі. Підійшла до ополонки і кинула маленьке до ополонки, а те дитя трирічне вирвалося і почало втікати, а мати доганяти. А воно кричить: „Мамочко я не буду більше просити хліба, не буду мамочко”. Але вона його догнала, схопила, кинула в ополонку, і сама пішла під лід.
Хоч я була мала, але так воно вразило мою дитячу душу, що якийсь час боялася свою маму. В той страхітливий час я зовсім була дитина, і не все розуміла, що то робиться. І чого. Та в ту пору і батьки не все розуміли. Це вже зараз відкрили нам очі, що то було. А до цього часу не можна було згадувати цього страхіття. Все зерно в людей забирали “вимітали” були такі невеличкі загони людей 3-5 чол., які ходили і забирали останнє в людей. По народному їх звали “ Червоною мітлою”. Ніхто ніяких документів не показував просто заходили до хати, і погожуючи револьвером, і починали шукати по всюду рештки зерна. Це було щось страшне.
Батько і ще три брати працювали на цукрозаводі. Там давали їм по кілограму борошна. Не пам’ятаю, і уже немає у кого спитати, чи на місяць чи на тиждень, то пайок був тільки для батька, а на сім’ю не давали. Наші сусіди порубали на шматки свого батька, який був уже зовсім немощний від голоду. Хоча він був ще молодим, а дітей у них було семеро. Вони уже починали пухнуть і не мали ніякого почуття до свого батька. Вони порубали і зложили його в бочку. А коли хтось заявив на них і приїхали з сільради і найшли цю бочку, то ці діти й мати їхня сказали: „Що він помер, а потім ми його порубали і будемо їсти”. По вуличному їх звали Мирони. З їхньої сім’ї ніхто на вижив усі повмирали від голоду.
Пам’ятаю кожного ранку, коли ми ідемо до школи, їздить підводою двоє або троє чоловіків, і збирають по дорозі мертвих людей, складають на підводу наче дрова. А як наскладають, то везуть на кладовище і кидають у яму. Прикопували неглибоко, бо багато кидали в одну яму. На кладовищі так смерділо, що не можна було ходити. Дуже і дуже багато можу розповісти про ті страхітливі роки, звичайно, дуже тяжко все те минуле, пережите. Але ж і забувати не потрібно – то була кара Божа. Уже скоро шістдесят літ, як то було, а забути не можна, та і гріх було б забути. Треба і дітям передати і внукам, і нащадкам, щоб усі пам’ятали те страхіття