Місце запису: с. Верхня Терса, Гуляйпільський р-н., Запорізька обл.
Дата запису: 01.10.2005 р.
Хто записав: Лопатіна Олена Миколаївна.
Респондент: Стаменока Марфа Семенівна, 1923 р.н.
Народилася та проживала під час Голодомору-геноциду в селі Гуляй-Полі Олександрійського повіту Запорізької області (нині м. Гуляйполе).
Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932-1933 роках?
Добре пам’ятаю. Мені тоді було десять-одинадцять років.
Які на Вашу думку могли бути причини голоду: неурожай, засуха, податки, чи забирала урожай влада?
Ну, я не можу добре сказати, чи був тоді урожай, чи не був урожай, чи була засуха, чи не була засуха… А що відбирали хліб, то це я пам’ятаю.
Якщо відбирали у людей вирощене в полі, городі, то хто це робив ?
На той час були організовані комітети незаможних, „комнезами” називалися вони тоді. От туди підбирали людей: батраків, бідних, а може й інших. В общем я добре не знаю. Але знаю що ходили по дворях. Даже до нас додому приходили і лазили на горище, дивилися запаси зерна, Ну так як у нас велика сім’я дуже була, а зерна було мало, то його не взяли.
Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховання зерна?
Цього сказати я не можу, мені десять років тоді було. Я не можу на це відповісти.
Як це відбувалося? Чи ті, що відбирали, мали якісь документи на забирання продуктів?
А хто його знає? Хто їх питав ті документи? Приходили, говорять, шо нам нада хліб для Москви, для Пітера – робітники голодують. Ніхто ніяких документів не показував, а, може, й показували. Но, по-моєму, ні.
Чи застосовували до людей покарання, побиття, висилання, арешти?
Цього я не можу сказати. До нас заходили, лізли на горите. Кажуть: „Нам нада!” І все. А шоб сказать, шо там загрозу якусь нам давали, чи то шо „отаке й таке, будем вас…” Такого не було.
Чи мали зброю ті, що ходили відбирати хліб у людей?
Цього я не бачила. Мали, чи не мали? Не знаю.
Як люди боронилися?
Ну, як Вам сказати. У кого багато зерна було, то ховали, звичайно. Бо сім’ю то чим-то треба було годувати, наперед думать. Це, приблизно, як до нас приходили, то це була справа восени. А зима? А весна? Нада ж було шось їсти. Звичайно, люди старалися приховати, хто де міг і як міг.
Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?
Ну, це залежало від того, хто його приховував і скільки було у людей того зерна. Намагалися ховать… Як Вам сказать, і закопували, і ще десь в інших місцях. Но були такі, шо скрізь лазили, і в погріб лазили, і в скирти заглядали – чи там немає зерна. Все було… Це шо я помню. А може й інше було…
Хто і як шукав заховані продукти? Як їх звали?
Я не можу сказати, як їх звати. Але заглядати кругом. Де тільки можна, там і заглядати.
Скільки їх приходило до хати? Хто це був?
Ну, як Вам сказати? Знаєте, по можливості.., люди були різні. До нас, наприклад, приходило три особи. Гри. Це я пам’ятаю добре. Двоє полізли на горище, а один стояв у сінях і питав: „Шо там єсть?” Оце все.
Де можна було заховати продукти харчування?
Ну, у нас добре не було чого ховати. Сім’я велика була. Жили ми бідно. А люди говорять, шо і в бочках ховати, і прикривати чимось. Ну, хто де міг.
Забирали лише продукти харчування чи й інші речі – одяг, рушники, худобу тощо?
Ви знаєте, те що я пам’ятаю: так – зерно. Більше зерно брати, борошно, ну, жири ще. А за худобу я не пам’ятаю
Що таке закон про „п’ять колосків”? Чи чули Ви про нього?
Ну, сказати, що таке „закон”, я не знаю. І шо це був закон, тоже не можу сказати. Ну, а шо ганяли за збирання колосків – це я знаю. Бо я сама ходила на поле. Отакі дівчата, як я, ходили на поле, збирали колоски… І дуже боялися, шо нас хтось там побаче. Як тільки десь хтось, замітили, ми зразу ховалися, тікали, пригиналися… Ганяли, не давали збирати колоски.
Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?
Я вже сказала, шо не дозволяли нам збирати колоски, а про інше я не пам’ятаю.
Хто охороняв поля, колгоспні комори?
Ну, на полях їздили об’єзчики якісь там на конях. А за комори я не знаю
Чи люди хотіли добровільно йти в колгоспи ?
Ну, як Вам сказать? Були такі, шо ішли добровільно у колгосп, були…
А більшість – не хотіли йти. Чого вже вони не хотіли? Не знаю.
Чи змушували людей іти до колгоспів і як?
Змушували, звичайно. Ну я розкажу про себе. Мій батько – сирота. А нас у сім’ї було четверо (дітей) на той час. І запропонували батькові піти в колгосп. Він відмовлявся. А потім, не знаю вже як, чого він погодився? І у колгосп пішов батько, я і мій менший брат. А мама і дві сестри не пішли в колгосп. У нас: батькові віддали коня, він відвів у колгосп, а мамі залишили корову. У батька бричка була – забрали у колгосп, а мамі залишили віялку. У батька забрали плуг, а мамі залишили полілку. Счіталося так: шо пів сім’ї у нас у колгоспі, а половина сім’ї „індуски”- нас тоді так називали.
В який час ходили забирати у людей зерно, продукти?
Ну, я не можу сказати. До нас особисто приходили вдень, до обіду. Це я добре пам’ятаю. До обіду. Ну а до інших? Я не можу сказати.
Скільки разів приходили до хати?
Я добре пам’ятаю, шо один раз були. А більше? Я не можу сказати. Може й були? Та до мене не дійшло, чи я забула… Не можу сказати. Один раз у нас були.
Коли почали люди помирати з голоду?
Ну, особливо тяжко було це весною тридцять третього року. Бо весна самий найтяжчий період для проживання, де продукції менше стає: поїли, частину забрали, частішу поїли. От…
Я ходила в школу. І багато дітей пухлих було, – не приходили в школу. І вчителька не знала, що з нами робити…
А у кармані що було? В кого макушини кусочок був, то та дитина не могла сама з’їсти, бо в неї все одно випросять і розділять по капелькі на всих. У кого в кармані суха фрукта була, а в кого пасльону жменя була. Отак ділилися і виживали.
Но багато людей було і дітей (що померли). Даже наших однокласників, я це добре -добре пам’ятаю, троє померло.
Що було з малими сиротами, чи ними опікувалася держава?
Та на той час… Я добре Вам не скажу. На той час усі були голодні. З торбами ходили, від хати до хати, милостиню просили. Ото такі ж, як і я.
Ну я, звичайно, не ходила. У нас була корова. Так ми, ну, як сказать? Виживали трошки…
Марфа Семенівна, Ви в період голоду жили у Гуляйполі. На той час то було місто чи село?
На той час це було село, велике село.
Хто не голодував у селі і чому?
Ну, не голодували ті, хто були при владі села. І потом, я скажу, шо єврейські діти краще жили за нас.
Хто зумів вижити?
Ну, я думаю дитячою головою на той час, шо, хто зумів себе захистити, чи, може, сховати десь шось, чи, може, ближче до влади хтось був. То ті й виживали. Ну, ми й не до влади далеко були, чи-то, близько не були, ну, бачите? – вижили. Хотя, трудно було. Ну, батьки трудилися наші. Коровку ту годували. Так… Живі всі залишилися.
Чи допомагали люди один одному у виживанні від голоду, чи ділилися продуктами?
Допомагали, звичайно. Хто чим міг. І ділилися, в кого шо було. Ділилися…
Які засоби вживали до виживання?
Ну, які засоби? Всі чекали на весну, на врожай… Всі чекали на врожай.
А весна?.. Як почалася весна, то їли лободу, какипі, свиріпу. Хто чим, більше зеленню харчувалися.
Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?
Ні, ми не мали абсолютно ніякої.
З яких дерев, рослин вживали листя, кору в їжу?
Дерева? Це ж саме перше: це цвіла акація. То ми всі на акації були і оту „кашку” їли, чи як її називали – „білі варенички”. Була жовта акація теж. Ну, а потім, я ж уже говорила, дуже багато зелені їли: какиш, свиріпу, там, „заяче вухо” називалося, „земляні горіхи” якісь там. В общем, отаке все.
Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу ?
Ну, якщо особисто про себе говорить, то ми ловили граків. Граків ловили і вживали, користувалися. Це було вже в нас м’ясо. А люди говорили, шо і собак, їли, і котів їли, ловили. Даже були випадки людоїдства. Ну, це так я чула, а бачити не бачила. А ми їли граків. їли.
Чи можна було щось купити у місті, чи виміняти ?
Ну, купити?.. В людей грошей не було, ні за що було купити. А виміняти? У кого було за що міняти, той міняв. А в кого не було, то що ж він виміняє?
Чи був голод у містах ?
Я Вам не можу сказати, бо я па той час добре і не знала, шо таке місто.
Чи знаєте Ви, що таке „Торгсін”?
Ну, та це… Так, як Вам сказать? Сказать, шо я знаю, шо це таке? Не знаю. Шо це таке, чи організація, чи як?.. Де можна за коштовні речі виміняти продукти харчування.
Скільки людей померло у селі? Чи є такі відомості?
Я не можу сказати на той час скільки померло. Даже й зараз не можу сказати, бо я зараз живу не в Гуляйполі, а в селі Верхня Терса. Я думаю, що в Гуляйполі єсть чудовий музей, і там ці відомості повинні бути.
Де і хто хоронив померлих від голоду?
Ну, як Вам сказати? У кого були родичі, то, мабуть, же вони їх і хоронили.
Але були випадки от такі, я пригадую.
Наше село Гуляйполе від станції Гуляйполе (залізничної) знаходиться на відстані сім кілометрів. І люди, які приїжджали на станцію Гуляйполе добиралися до Гуляйполя пішки. Ну, находили багато людей по дорозі мертвих. А хто їх хоронив? Де їх дівали? Я не можу сказати.
Чи платили тим, хто займався похованням померлих?
Цього я не можу сказати.
Чи відомі у Вашому селі місця захоронення людей, що померли від голоду?
Ну, Ви знаєте, у нашому селі, Верхня Терса, де я живу, я добре не знаю. А в Гуляйполі, на той час це було село, а тепер місто, у Гуляйполі багато кладовищ. Багато. І єсть центральне кладовище. І на кожнім з них єсть поховання людей, які загинули від голоду.
Чи поминають їх на „Проводи”, „Гробки”, Зелені свята?
Звичайно, поминають. А як же не поминать?! А в Гуляйполі, наприклад, на центральному кладовищі хрест такий встановлений, як пам’ять. Шо пам’ятають люди. Ну, як пам’ятник для тих, хто помер від голоду.
І, звичайно, поминають. І на Тройцю, і на „Проводи”. Особливо на „Проводи” поминають. Там, і поминальні суботи єсть, згадують. У газетах про це багато пишуть. Так шо – поминають.
Чи згадують і поминають померлих від голоду в церкві ? Тепер і за часів радянської влади?
Звичайно, поминають. У нашому селі Верхня Терса церкви немає. А в Гуляйполі – не одна церква. І поминають люди. В поминальні суботи, особливо. Приносять туда речі, які там, продукти харчування зносять люди. І служать панахиду на помин померлих. Всіх померлих і, в тому числі, і від голодомору.
Чи є у Вашому селі церква ? До якого патріархату вона відноситься?
У нашому селі церкви немає. А в Гуляйполі єсть. Церква, якою править отець Віктор, вона відноситься до Київського патріархату. А церква, в якій править отець Іван, вона відноситься до Московського патріархату.
Чи встановлені в селі хрести, пам’ятники померлим від голоду?
Ви знаєте, у нас цього не було. А от три роки тому пам’ятник поставили. Спеціальний пам’ятник, хороший пам’ятник. Для тих людей, які померли в нашому селі від Голодомору.
Чи знає сучасна молодь села про голод 1932-1933 років, зокрема, чи розповідали Ви про це своїм дітям, онукам, сусідам?
Ну, я не можу сказать, чи молодь знає це, чи не знає? Я розповідала і дітям своїм, і внукам, в мене й правнуки єсть, про це. По-моєму, і в школі про це говорять. І багато говорять про це. І, можна сказати, шо у кожній сім’ї, якщо полистати історію трішечки назад, то єсть представники цих людей (які пережили Голодомор). Молодь цікавиться цим.
Кого Ви вважаєте винним у загибелі багатьох людей?
Якщо дивитися на це з позиції сьогоднішнього дня, а мені вже, слава Богу, вісімдесят два, то можна сказати таке: що частково був не зовсім хороший врожай. І друге: ті, хто жили при владі, вони жили непогано. Були при владі, не жили, а були при владі – жили вони не погано. Євреї жили непогано – мали магазини, „торгсини”, і так дальше. А сказать, хто винен у цьому? Бог його знає святий… Через те, що і влада тоді була молода, досвіду великого у роботі немає, і були й перегиби. Ну, як сказать? Всякі люди бувають: і порядні, і не порядні. І дивились на це по-різному.
А сказать, хто винен у цьому? Я щітаю – історія сама винна.
Я вже говорила, що коли у тридцять другому-тридцять третьому роках, коли оце ж голодовка, то мій батько, батрак, (батраком він був, сиротою – з восьми років вирос сиротою) і його, як би сказать, взяли членом комітету незаможних (я вже про це говорила). Він і відмовлявся… А потім таки ж.., як він пішов у той колгосп (я теж про це говорила), то пішов він до цього комнезаму. І один раз його запросили до бригади, троє їх було, шоб він прийняв участь у зборі зерна: ходить по людях, по горіщах лазить і так дальше. Він мені розказував: „Я, – каже, – пішов один день. Пішли ми, походили по дворях. Як подивився, як плачуть діти, як плачуть батьки їхні, от.., які злидні по хатах. А я сам сиротою виріс. Я сказав: „Я звідси йду”. І мало того, шо він вийшов з комітету незаможних (комнезаму), він же ж зразу й залишив колгосп. І залишились ми без, як би сказать… засобів існування. Ну, правда, в нас була корова. Потім уже по знайомству, чи я не знаю як, він влаштувався на станції Гуляйполе обходчиком на залізниці. А там на той час давали по 500 грам хліба на голову сім’ї і на іждівєнців – по 200 грам хліба. І там він працював довго, мабуть аж до самої війни: обходчиком на залізній дорозі, на залізниці, на станції Гуляйполе.
Таким чином: у нас була корова, і при допомозі оцього пайка наша сім’я вижила. Ніхто із нас не помер. Помер у мене в тридцять першому році брат Яків, но він помер не од голоду. Він просто захворів і хвороба була тяжка. Ми його похоронили на кладбшці. А з голоду у нас ніхто не помер.
До нас приходили багато родичів.., багато родичів, які, можна сказати, раді були кусочку хліба. І чим ми могли, тим ми ділилися. Допомагали, як могли.