Місце запису: с. Легедзине, Звенигородський р-н., Черкаська обл.
Дата запису: 17 грудня 2023 року.
Хто записав: Дяченко Софія Юріївна (Д.С.), Коцур Юлія Олексіївна (К.Ю.), Молдавський Роман (М.Р.) – співробітники Музею Голодомору.
Респондент: Шияненко Ганна Яківна, 1924 р. н.
Під час Голодомору 1932-1933 років проживала у селі Легедзине Тальнівського (нині Звенигородського) району Черкаської області.
Представтеся будь-ласка, як вас звати?
Звати мене Шияненко Ганна Яківна.
А коли ви народилися?
Народилася 15-го жовтня 1924-го року.
А де ви народилися?
У цьому селі, в Легедзино.
В Легедзиному, а тоді якого району воно було?
Тоді… Ми були Бабанського району, Київської області.
А розкажіть про свою родину, як було звати ваших батьків?
Батька було звати Яків Прокопович Лищенко. Маму було звати Лищенко Христина Андріївна.
А якого року народження був тато й мама?
Батько був 1892-го, а мама була 1903-го. 11 років батько старший
А скільки дітей у ваших батьків було?
У моїх батьків було двоє дітей: я і брат.
Ви 24-го року народження…
А брат 27-го
Як його звали?
Брата звати Олексій
І батьки ваші окремо проживали? Чи, можливо, з дідусем, з бабусею жили?
Батьки проживали у свому будинку, збудували будинок і жили в своєму будинку.
А дідусь і бабуся були живі ще? Жили вони десь поряд?
А вони, я їх не пам’ятаю. Вони жили в іншому місці. Там же в батька була сестра, був брат, в общем, своя сім’я. Ну, як я народилась, то вже дідуся й бабусі не було.
А мамині батьки?
А мамині батьки, я тільки маму пам’ятаю мамину, а батька маминого не пам’ятаю.
Вони, вона десь в Легедзиному теж жила, бабуся ваша?
Так, мама моя Вишнопільська, з сусіднього села.
І бабуся там жила, чи в Легедзиному?
Ні, там, там вона жила. Сюди приходила. То я її пам’ятаю, що вона приходила. І зі спідниці, із кишені, доставала мені цукерки. І ми ждали. Ну, тоді цукерка була така, рідкість! І ми ждали бабусю, шо, як вона тільки приходить, і тільки руку до кармана – ми вже готові.
А ви можете розказати, як ваша родина жила до колективізації? От поки не почалася колективізація. Яке було господарство? Чим займалися?
Ой, як вам сказати… Батько мій, батько мій, він застав царську імперіалістичну війну. Був на фронті, десь воювали тут вон. І був «убитий», був «вбитий», і вкинутий у воронку, у яму від вирваного снаряду, чи чимось, разом з неживими. Ну та похоронна команда їх туди скидала. І пройшов деякий час, він отямився і почав стогнати. А їхали люди, почули, що стогне чоловік, взяли його на підводу і підвезли його в госпіталь. Він в госпіталі дуже довго лікувався, бо йому пошкодило коло позвоночника, пошкодило там щось хребта. І він, він погано, він весь вік ходив з паличкою, такий. Працював в колгоспі, я вже пам’ятаю тільки колгосп, що він працював у колгоспі. Ну спочатку то був не колгосп, а якийсь обробіток землі. Така була організація. Він працював на посильних роботах, на рівні, ну такі які він міг робити, поскільки він з паличкою ходить. А мама тоже працювала у колгоспі.
А ви пам’ятаєте, як відбувалась колективізація? Батьки щось віддавали в колгосп?
Я добре колективізації не пам’ятаю. Але шоб, в нас нічого не було, шо віддати. В нас не було такого, шоб віддати. А люди, які мали коні, які мали плуги, які мали молотарки, то все віддавали в колгосп.
А в ваших батьків якесь було господарство?
Я ж кажу, що ніякого господарства. Був город, і крім городу нічого не було.
Ні корови, ні коня, нічого…?
Нє, корови тримали, корову тримали.
Ага, ну не здали в колгосп?
Нє, корову якось так, що тоді й не брали. А може, а може в нас тоді корови й не було, як колгосп засновувався. Но я пам’ятаю, що в нас корова була. Ми й вижили у голодовку заради корови. Заради того, що в нас корова була.
А пам’ятаєте ви, чи були якісь обшуки? Чи ходили зерно забирати?
Оце я, це я пам’ятаю. Батьки розказували і я собі це знаю. Ходили з палицями, з залізними. Люди ховали це все, люди ховали. Але такі комісії ходили. Чогось ті комісії звали, звалися комензам – комітет незаможників. Це ходили ніби незаможники, щоб брати в куркулів те, що їм лишнє, що їм аж, лишки їх.
Так а вони тільки лишки забирали?
А в них усе було лишки. В них було все лишки. У нас, ну, в батька, в нас була така банька велика, глиняна банька, відро влазило. Батько насипав туди пшеницю і нагорі в сіні заховав, то забрали. Ну в хаті не було такого, щоб брати, десь таке, а десь відро зерна забрали.
Можливо вони по подвір’ю там шукали, може в сараї?
Шукали. Ну я ж кажу, що в нас, у нас не було нічого такого, щоб брати, крім цеї баньки зерна. А в людей шукали, люди були багатші, мали де сховати. То шукали, ходили, штурхали з палицями. Були в цьому комензамі і чоловіки, і жінки такі, ну, такі, актівісти.
А де люди ховали? Можливо там хтось розповідав, де ховали зерно? Чи комусь там вдалося заховати?
Закопували в землю, більше всього, що закопували. А в людей були ще якісь такі сховки… Більше того, що закопували. Ну, позначали місце, де закопано. То ходили шукали таке місце, де було, ніби воно розворушено. І де находять, то забирали.
А чи були випадки, що когось там розкуркулювали? Виселяли з хати?
О, в нас багато розкуркулили людей, багато. Повиселяли, повиселяли з хатів. В кого хата була під бляхою, в кого молотарка була там, ще повиселяли людей багато. Мені дехто кудись їх, дехто повернувся з тих виселених. Ну, не вони повернулись, а вже їхні діти. А дехто так і не повернувся, десь вони виїхали.
А їх виселяли цілими сім’ями? Цілою сім’єю висилали? Чи, можливо, чоловіків висилали, а жінки…
Нє, нє, цілі сім’ї.
І діти також?
Цілі сім’ї. Брали те, шо вони могли брати з собою, шо там вони з собою, і так без нічого їхали.
Може якісь у вас є родичі чи знайомі, які були розкуркулені, от якась їхня…
Ні, просто односельці.
Односельці… А коли почався Голодомор, чому він почався, як ви думаєте?
Почався в 32-му році, я пішла в перший клас. Я пішла у 32-му році в перший клас і 9 класів закінчила в 41-му році, я закінчила 9-ий клас.
І в 32-му, діти в школі, їм давали якесь харчування? Чимось харчували?
Ні. Дітей ходило дуже мало. Не всі могли до тої школи дойти.
А всі дітки, от з вами які пішли в перший клас там в 32-му, да, далі в 33-му, 34-му.. всі вижили? Всі далі продовжили навчання?
Ну, бачиш, голод був 32-ий і 33-ій. А в 34-му стало вже трошки легше. Вже, вже не було так важко, як було 32-ий і 33-ій. Це ж треба довести людей до такого рівня, щоб воно їло другу людину! Щоб воно їло мертвечину, яку привозили на кладбище. Моя мама коровою, і з другою жінкою, двома коровами, бо коні подохли всі у тому, у колгоспі, коні подохли, їм фураж потрібен. Двома коровами возили мерців. Їдуть у ярмо запряжені 2 корови. З одної сторони мама, з другій сторони – друга жінка, і ті, корова не дуже хоче у волі ходити, везли кутком. А якщо ішли ще чоловіки, які ходили, ну люди ж ходили, то викидали їм ці, трупи на віз, вони везли на кладбище. А як вони на другий день привозили других, то там вже тих, де вони поклали, їх не було, іноді.
А де вони дівалися?
Брали ті люди, які різали людей, брали їсти мертвечину.
Таких багато випадків було? Чи ніхто не знає, хто це, шо…
Я не знаю. Но я знаю, шо мама казала, шо «ми завезли туди, а на другий день приїжджаємо, а того, що ми положили, нема», ну він же не втік.
А це чоловіки вантажили? Жінки тільки керували цими коровами, а чоловіки вже вантажили померлих людей?
Да, да.
І там уже чоловіки, знову ж, звантажували цих людей?
Да.
А ховали їх як? В загальну могилу цих людей?
Я не знаю. Навєрно там була якась. Ну, не хоронили їх, їх не хоронили в гробах, їх не хоронили по окремо. Це само собою ясно. Не було кому тих на кожного ями копати.
А є там це місце? Ну, знають, де це місце, де ховали цих людей?
Я не знаю. Це було, це було давно. І те місце воно зарівнялося. Де воно там було.. Бо моя тьотя померла у 36-му році, то ми вже, то вона була на краю у саму, де починалося кладбище, то вона в самому крайньому ряду. І тільки хрест був тако вверх, а внизу хреста не було. Це я вже пам’ятаю, бо мама показувала: «осьо моя сестра». То оце так і…
А якусь платню, була якась платня оце тим людям, які збирали померлих, які їх завозили?
Платні не було ніякої, а на корову давали кіло якихось відвійків, якоїсь, якихось відходів із зерна.
А це корова ваша домашня була?
Домашня.
Мама брала цю корову і тоді спрягали, і…
Да, мама брала те зерно, мололи на жорнах… Були такі жорна: камінь на камені, дірка, і в дірку сипали по-трошки зерно, а там поміж каміннями була така дірочка рурочка, і бігло вже те мелене. А тоді добавляли, сушили листя берестка. Є таке дерево – бересток, де листки тако всі в одну сторону. Такі листки обернуті до, листя в одну сторону. То той бересток сушили, розтирали, і сипали у ту, у ту тулуку, а тоді його розмочували. А зліпити його не можна було. Брала листок із липуха, або з капусти, і той, і той, це, чистох, клали на нього і засували в піч. Пекли такі пляцки.
Пляцками називали?
Пляц.., пляцики такі.
Що ще їли під час голодовки? Як рятувалися?
Їли лободу, таку траву лободу. Варили лободу. Більшість, що лободу їли. Ну таку, з трави юшку. Ми вдома лободу не їли. Їли все, що попадало, я ж кажу, корова нас виручала. Я не знаю чи тато і мама пили молоко. Не знаю. Бо я не знаю як доїлася та корова, яка ходить цілий день у ярмі. Але нам по чашечці молока лишали.
То ваша корова цілий день оце ходила в ярмі, так?
Ну як, це вони туди заїхали, і назад, вже другу ходку не робили.
А чи ділилися, може, із сусідами молоком? Чи була така можливість?
Як можна поділись тим молоком?! Собі, я ж кажу, я не знаю, чи тато й мама його пили. Ну, не помню. А нам по чашечці лишали. Тим молоком поділитися не можна було, бо його, корова в ярмі ходить. І тоже їжі їй не попадало, крім того, що попасеться десь.
А зимою? А зимою що, чим годували?
А зимою я не знаю, якесь сіно. Якусь, якусь солому, якесь сіно, щось давали.
Не бувало такого, що з даху знімали снопки, щоб підгодувати корову?
Я не знаю, не знаю я.
А, чи вживали в їжу, це ви кажете, що там, коні подохли, не було коней в колгоспі, чи могли їсти таку худобу, яка пропала в колгоспі? Люди могли вживати таке в їжу?
Її зразу забирали! Та, що подохла, її зразу, як тільки воно здохло. Ще й не здохло, то вже бачили, що воно. Їх підвішували, щоб вони не могли вставати ті коні. Брали шлеї, і за ті шлеї підвішували до стелі. У стелі прибивали такий гвозді, чи що там таке, якісь штирі, і цю коняку підвішували, щоб вона не лягла. Бо вона як ляже, то не встане.
Вивозили і потім люди забирали, так? Дозволяли брати, якщо вона там…
А хто кого питався? Не було ніякого дозволу. Крім запрету, а дозволу не було.
А чи вживали ще якусь іншу живність? Може там котів, собак… Чи були такі випадки?
Не знаю я… Коти, собак точно, ви що, вживали, точно вживали.
Ховрахів, може, мишей, таке шось?
Ну, свиней не було, не знаю, а так живність… Коли людей їли, то що ви хочете?
Оце ось ця дівчинка, так? Розкажіть, що з цією дівчинкою? Як її звали?
Да. Ця дівчинка, в нас її звали Парася. Мій брат ходив у дитячий садок. Ну, це був дитячий садок, тоді вони звалися ясла. Мій брат ходив у ясла, і ця дівчинка ходила в ясла. І, а я ходила вже в школу. Я за братом ходила у ясла, щоб брата забрати. І ця дівчинка тоже йшла. І ми йшли втрьох: брат мій, я і ця Парася. І вийшла жінка, і зазивала нас до хати, зазивала нас у хату. Ми з братом пішли, а ця Парася пішла до неї. Ми пішли додому, а ті люди угляділися, що нема дівчинки, стали її шукати скрізь. Прийшли до нас, в нас нема, стали скрізь шукати. А ми сказали, що вона пішла до цих людей. Пішли туди шукати і знайшли нагорі головку, замотану в оце платечко. Вона в цьому платечку була, таке платечко в горошок, знайшли її головку. А тоді стали шукати в хаті, і знайшли варене м’ясо. Варені руки, все варене, зварене вже. І їх, люди на них напали, бити, але, міліція була, чи хтось, не знаю хто був, що їх забрали. І так вони, де ділися – ніхто не знає, де вони ділися. Чи вони в тюрмі, чи вони повмирали, тоже поздихали. Тоже були доведені до такого! До такої міри голодом, що їли людей.
А як їх звали, ви не пам’ятаєте?
Кого?
Оцю жінку. Це жінка і чоловік, так? Це сім’я?
Ой, як її звали – не знаю. Але їх якось прозивали… Якесь прозвище було. А як звати – я не знаю. Я забула.
Сім’я була, да? Жінка і чоловік?
Нє, жінка і дочка, чоловіка не було.
А дочка вже доросла була? Чи дитина?
Да, доросла вже була. Ну, такого… Ну така, дівка як по теперішньому.
А оця фотографія, ви розповідали, то ця дівчинка на цій фотографії, це ваша подружка? Чи це якісь ваші родичі?
Це, ну як, моя подружка, моя сусідка.
Ваша сусідка ця дівчинка?
Да.
І ваші батьки товаришували з цією родиною?
Да, це сусіди наші. Дружили сім’ї ця й ця.
Ваша мама, напевно, так?
Це моя мама.
Звали її…?
Лищенко Христина Андріївна. Це мій брат – Лищенко Олексій Якович. Це мій тато – Лищенко Яків Прокопович. Це я. Це – Гончарук Параска Федорівна. Це її батько – Гончарук Федір Олексійович. Це мама – Гончарук Ольга Петрівна. Це їхній син – Гончарук Єрофей Федорович. Оце на руках маленький.
А ви пам’ятаєте, в якому році ця була фотографія зроблена?
Ця фотографія була зроблена до голодовки, а в якому році я не знаю.
А ви пам’ятаєте, як ви фотографувались? Може в вас є дитячі спогади про це?
Пам’ятаю, да. Їхали підводою, в Умань, підводою. Альоша і Єрофейчик були на возі. Батьки ішли, а ми бігли за возом. А батьки то сиділи, поганяли коні, в общєм. А ми бігли за возом. То в пєрєді, то позаді, як згори. І пам’ятаю, як фотографувалися.
Якесь фотоательє, мабуть, було?
Ми ходили більшості, бачите, всі взуті, даже Парася взута, а я боса. Мама моя шила на швейну, на швейну машинку, шила нам одяг, шила цим сусідам одяг, батькові, все. Мама така була для себе швачка. Я взяла когось, вона не була така як для сільського, то вона таке шила.
А чи всі люди на цій фотографії після голодомору вижили? Ну от дівчинка ви сказали, її не стало. А її батьки? Брат?
Все вижили, всі вижили. Всі вижили.
А чи багато людей в селі помирало тоді?
Багато. Є у Галі бібліотека, ще Галя, Галя Мифодюк, приносила книжку. Голодомор на Тальнівщині чи на Черкащені?, нє, На Тальнівщині. І там є списки. Ну тих кого нагадали, бо не всіх. Це ж ті списки складали не тоді, а складали вже після. Є списки, я там у тій книжці читала ті свої… Хто з наших помер. То є такі, що я знаю. А є такі, що я не знаю, вони далеко від нас, то я їх не знаю.
Тих, кого ви знали, то вони в той список внесені?
Да.
А цю дівчинку, її внесли в список чи ні?
Її не бачила, її не було, нема її в списку. Ну, хто складав, видно, хто складав, то, видно, не знав, бо вона не написана. Тоді, як цю дівчинку зарізали, а ми жили на окраїні села. Батько нас забрав. І попросив тут, у селі вже, жила баба з дочкою, і він попросився у другу половину. В одній половині баба з дочкою жила, а в другу половину батько попросився із нами всіма. Щоб ми були всі, щоб ми туди на Новоселівку не йшли. То ми там пару років, я не знаю, скільки. Ну, поки була голодовка 32-33 год. Бо я не можу сказати, чи це в 32-му році її зарізали, чи в 33-му. То ми жили в тій хаті, доки стало краще, доки перестали різати людей. Трошки цей голод пройшов, і пішли в свою хату назад.
Ви сказали за Новоселівку, це куток такий був?
Да, це окраїна, де нові хати побудували. Ми жили на Новоселівці, бо «новосели».
А чи були інші випадки? От ви кажете батько забрав, і шо там були такі випадки… Чи це такий один був випадок, що людей, дітей ловили?
Я знаю цей, бо це коло мене. А шо по селі було, не можу сказати.
А після того вам дозволяли самим ходити із садочка, забирати брата?
Да.
Далі і ходили самі?
Ну да. І він вже ходив сам у школу.
А Оце ви кажете організували садочок. Це був садочок для маленьких дітей? Їх там годували?
Ні, це було, там були і маленькі, там були всі діти. Воно звалися дитячі ясла. Всі були діти до школи.
Ті, що в школу не ходили?
Ті, шо в школу не ходили.
А їх там годували? Чи не знаєте?
Да, да. Там годували. А шо там. Шо там давали, я вже зараз не пам’ятаю.
А чи були, наприклад, такі патронати для дітей, які не мали батьків? Що було з тими дітьми?
Були. Були такі патронати, які не мали батьків. Коло них була жінка, яка їм варила, яка їх доглядала. Але там не було дітей малих, зовсім маленьких. Я чогось… А може і були… Такі патронати в нас були.
У вас у селі вони були?
У нас, да, вони були у колгоспі. У колгоспі. А на другому, а було чотири колгоспі, а в другому колгоспі було своє, а в тому колгоспі своє, а в тому своє. І оце цих мерців мама возила, то це тільки на свому колгоспі, на свому кутку. А там були другі, я за тих нічого не знаю.
А які пам’ятаєте колгоспи? Як називалися вони?
Знаю. В нас був да, в нас був колгосп «Спільна праця». А там був колгосп «Червоний господар».
«Там» – це якийсь інший куток?
Да. Ну там де школа, та сторона. А там був куток ще один, ну, де музей, там, скраю. В нас село довге, туда ще кілометри три, в ту сторону, до Вишнополля. Там була «Паризька комуна». І ще оцей, ще як на Тальне виїжджати, ще був «Комунар». Чотири колгоспи.
І окремо був ясла були окремо, і окремо патронат…
Да, каждому своє.
І окремо патронат…
І окремо патронат був.
А ті діти, в яких померли там батьки з голоду, чи були розкуркулені, їх теж годували цих дітей?
Розкуркулені забирали дітей із собою.
А якщо померли з голоду батьки?
А якщо з голоду померли батьки, то забирали їх у патронат.
Молдавський Р.Л. (далі М. Р.): Скажіть, будь ласка, коли, коли оцю дівчинку з’їли, ви повертались зі школи?
Я поверталась, я вела брата із дитячого садка, із дитячих ясел.
М. Р.: А Парася просто пішла з вами, да?
Да, вона пішла з нами, бо на по дорозі.
Коцур Ю.О. (далі К. Ю.): Вона ж менша за вас була за віком?
Да, менша, вона не ходила до школи.
К. Ю.: Вона теж в садку була?
Да, вона в садку була.
М. Р.: А як звали оцю жінку, яка її заманювала?
Я не пам’ятаю. Я не, назву не знаю, імені не знаю.
М. Р.: Це була доросла жінка, чи її донька?
Була і доросла, мама була, і дочка, дочка вже дівка.
М. Р.: А заманював хто?
Дочка.
М. Р.: Дочка заманювала?
Да. Чимось заманювала, шо вона цій Парасі прєдложила? Ми не підходили туди.
М. Р.: А Парася одразу, да, підійшла?
А вона пішла, а вона пішла.
М. Р.: Може вона знала цих людей?
Звідки? Вона не знала, шо буде. Й ми не знали. Хіба ми знали, шо її заріжуть?
К. Ю.: Ну ви ж їх знали, вони на вашому кутку жили?
Да! Конєшно, і цих людей знала…
К. Ю.: Це ж не чужі якісь там…
Бомбиха її прозивали по вуличному. Бомбихи. А Бомбихи, всьо, а як їх звали, не знаю. Так люди казали, так тато казав, що це Бомбихи.
М. Р.: А далеко від вашої хати вони?
А далеко. Від цих людей тоже далеко. Десь між садком і нашими хатами, десь посередині. Там те місце було, там більше ніхто не жив. А така була хата! Така була хата, руда, руда хата! Я пам’ятаю стіни руді. І там більше ніхто не селився. Вона стояла, стояла, стояла і розсипалася.
К. Ю.: А люди знали, що там жили, жила така сім’я?…
Ніхто там не селився! Город займали. Город, там город був, то город займали люди, там, кому, кому наділяли ту ділянку.
А тоді дозволяли колоски на полі збирати? Можна було підбирати колоски?
А там колосків не було, я не знаю. Колоски вже були у 34-му, в 35-му вже колоски були. Вже можна було, вже шось сіяли в колгоспі, і вже можна було красти колоски.
А можна, ніхто не…?
Да конєшно! Не можна було!. Даже збирати колоски, як уже пройшла жатка, збирати колоски не можна було. Збирали, люди ходили й збирали колоски, складали на купу, щоб молотити. В общєм, життя важке.
А поля охороняли? От ви кажете, що не можна було, то хтось це стежив за тим, щоб не збирали?
Чи охороняли їх тоді, я не знаю. Але після в колгоспі вже, після вже охороняли. А чи в голодовку їх охороняли, не знаю.
Ну в голодовку ви не ходили збирати, ні?
Нє та ніхто їх не сіяв! Я не думаю, що там посіяне було.
Ну колгосп же був у голодовку вже? Колгосп у голодовку вже був організований?
Колгосп? А як же. Колгосп був.
Ну і мабуть же щось же сіяв цей колгосп?
Не можу сказати. Може й сіяли, я цього не бачила.
А чи може чули якісь випадки, що когось за колоски посадили, могли посадити?
Не знаю, за колоски не помню. Але чоловік сіяв, сіяли в полі, він ходив за сівалкою. І вкрав, взяв із насіння, з того, що сіяли, взяв 3кг насіння, його забрали в тюрму і він в тюрмі помер. Наш сільський чоловік. А за колоски не знаю.
А як його звали цього чоловіка?
А я не пам’ятаю, но я його знаю.
А чи під час Голодомору люди могли піти десь собі щось виміняти? Під час Голодомору вимінювали на продукти, речі домашні, рушники, наприклад, на продукти харчування? Ходили міняти десь у місто?
Ні.
Батьки не ходили?
Ні.
А чи були в них, може й не було чого міняти, чи були якісь рушники може там, сорочки, полотно?
Ні, нічого не було і ніхто нічого не міняв, не знаю.
А золото можна було обміняти на зерно, на хліб?
Я геть золота у своїх руках, цілий вік прожила золота не держала і ніколи ним не цікавилась.
А отут ще є фотографія, розкажіть нам, хто на цій фотографії, ця ось інша?
Це моя тьотя.
Як її звати?
Чайка Ксеня Степанівна. Це її чоловік – Чайка Фауст Іванович.
Фауст, він не українець?
Він українець. Це їхній син – Чайка Іван Фаустович. В нас у селі казали Фасть. Фасть. То це був Чайка Іван Фастівич. Це мій двоюрідний брат. Це моя мама – Лищенко Христина Андріївна. Це я. Це мій тато – Лищенко Яків Прокопович. Це мій брат – Лищенко Олексій Якович.
А ця фотографія коли зроблена? Вона до Голодомору теж?
До Голодомору. І видно, що вона десь із цією близько, бо оце усе таке геть, оце таке, й оце таке, в общем, у того самого фотографа в Умані.
А ви пам’ятаєте, як цю саме фотографію робили? Як тут фотографувалися?
Пам’ятаю. Моя тьотя була дуже гарна жінка, така красива! Я її дуже любила. Поїхали в Умань. Ну, це ми тут, це трошки раньше зроблена. Оця фотографія зроблена раньше може на рік, може на два. Ну, в общем, чуточки раньше.
У мами там інша зачіска, так?
Да, в мами, в мами інша зачіска. Батько тоже, в общем, тако. Мама нам шила. Братові пошила плаття. Він ще й у штанах не був. А так плаття, я в платті одна, він в платті. А Іван вже був парубок, він вже в школу ходив. Як я пішла в перший клас, то він кінчав сьомий.
Тобто у вас 6 років різниця? Ви в перший пішли, а він сьомий?
Він сьомий кінчав.
А як фотографувалися, їхали фотографуватися пам’ятаєте? От ви тут, пам’ятаєте, тут на підводі їхали, а там як?
Тоже на підводі. Тоже їхали на підводі. Дядько Фасть поганяв коні, десь узяв їх… Ну це було до Голодомору, а чи це було в колгоспі, чи це свої були коні, я не пам’ятаю.
А вони жили теж тут у Легедзиному? А це тітка мамина сестра, чи татова сестра?
Це? Це мамина сестра.
Всі ваші родичі теж вижили під час Голодомору? Тітка, дядько…
Да, наче вижили. З тих, шо я знаю, то наче вижили всі.
Дякую. А як ви думаєте, про Голодомор треба розповідати? Дітям розповідати, наступним поколінням?
Ну, бачиш, тепер, щоб його не допустити, треба розповідати. Тепер он є «гарний» путін, який тоже хоче Голодомору. Він би всіх українців вбив. Йому, шоб тільки землю лишили, йому, шоб територію лишили, він своїх найде де поселити. Так шо розказувати треба.
А як ви думаєте, Голодомор був, тому шо там недорід був, чи чому він був, чи посуха якась?
Голодомор був штучно зроблений! Він, я не знаю, чи недорід, забрали, з колгоспу забрали все. Те шо в колгоспі вродило до Голодомору, забрали. Створювали такі червоні валки. Червоні валки звалися. Нагружали мішки на вози. І ці вози везли кудись у державу. А куди вони везли – не знаю. І ці червоні валки везли це вже зерно. Все з колгоспу забирали. І те шо в людей брали, і те забирали, і те вивозили. Вивезли просто. І був штучно зроблений цей Голодомор.
Як ви думаєте, хто винний в тому, що це стався Голодомор?
Хтось винен, хтось винен. Думаю, шо влада винна. Винна влада.
А хто тоді при владі був?
Хто його знає, хто був при владі… Їх тоді, ті шо були при владі, шо робили Голодомор, їх тоді Сталін усіх посадив! Вони всі відповіли тільки, що вони були не за Голодомор посаджені. А вже Сталіну були вони чомусь не годні. Щоб не зайняли його місця.
А Сталін, як ви думаєте, є в нього теж винна за те, що був Голодомор? У Сталіна?
Та де там! Цього він, цього він ніколи не признавав.
Ну понятно, шо…
Сталін Голодомору не признавав! В нього було дуже багато ворогів народу. А ворогів народу пересадили! Мої подружки бідні були! Їх батьків позабирали, вони плакали. І в мого батька була складена одежа, складена, складена, на случай – прийдуть. Але. Брали людей здорових, дужих, которий дужий. А мій батько був інвалід. І він не був та їм нужен, де треба було рубати ліс, робити там, отам десь на Сєвєрє.
А за шо оце батьків ваших подружок репресували? Які були підстави? Чи ніхто нічого не знав?
Ніхто нічого не знає. Ніхто нічого не знає. Тут у мене на кутку є жіночка, моя учениця. Її мама у 36-му році, як забирали цих, померла з родів. А батька забрали як врага народу. А вона найменшенька, вродилася тільки. І ще були брати і сестри, старші. І ніхто не звернув уваги… А була бабушка, і дєдушка. То баба і дід її з малюсінького малятки викормили. І вона до цих пор є жива, вона моя, я її вчила. Ну давно, ще в перших роках, як я тільки пішла працювати. Бо я маю великий стаж на роботі, коло 50 років в мене стаж. Ну, я працювала довго.
А ви працювали тут, в цій, в школі Легедзинській?
Да.
А які предмети ви викладали?
Фізику і математику. То не пожаліли таку манюньку. І вони цю дівчинку викормили, жували їй хлібчик в рот пхали і так дальші. І вона вижила так, в общем.
А чого ви кажете так батько вже і речі були складені? Була якась ситуація, що, наприклад…?
Да, на случай – прийдуть. Потому шо кожного, це його. А брали більшості вночі. Цеї ночі того забрали, тої ночі того. А по селі чути вже: «Ой Боже, забрали там на «Червоному господарі» кого-то, а там на «Паризькій» забрали того, того», ну, по селі. Та і думає, я знаю, може, «і мене заберуть».
А яка підстава могла бути?
Ну як, він, він був, то був якимось завгоспом у колгоспі. За ті коні, де чіпляли та він був завгосподарством у колгоспі. Ще щось там, та і, все може бути.
А чи в Голодомор люди помагали один одному? Люди допомагали? Ділилися, може?
Не знаю я. Мабуть, не було чим ділитися. А хто як мав шось, ну як мама поділиться зерном, як в нас нема? Як поділиться молоком, як вони може не п’ють? В общем, то були страшні часи.
А уже після війни, в 46-47-му, тоді теж була голодовка?
У 47-му році була не голодовка. Була недостача якась. Ну, голодовки як такої не було. Ввели карточки, ввели карти 47-ий рік. Це я вже вчилася, це я вже вчилась в інституті.
М. Р.: В 32-му. Скажіть, будь ласка, от 32-ий, 33-ій, 34-ий. Ви казали, що в 32-33-му досить мало дітей ходили до школи, да?
Так.
М. Р.: А в 34-му всі пішли одразу, після закінчення голодовки? Чи ще було кілька разів, вірніше років, що діти не ходили?
Ну, я цього, цього я не знаю. Не знаю.
М. Р.: Ну ви ж пам’ятаєте, що саме 32-33-й мало ходили?
Да, мало ходили.
М. Р.: Скільки вас тоді приходило кожен день до школи? Ви кожного дня ходили?
Дуже мало. Скільки приходило, не знаю, но дуже мало.
М. Р.: Ви кожного дня ходили до школи?
А я хіба знаю? Я думаю, що, мабуть би, ходила. Я вчилася в школі добре. Батьки все сприяли, щоб ми вчилися. То я думаю, що бажання було ходити щодня.
М. Р.: Вчителі не голодні були?
Не знаю.
К. Ю.: А ви в школі, ну як, їсти хотіли?
Ми були голодні, ми були голодні, але ми якось та терпіли, вдома щось їли. Ну, не поздихали.
К. Ю.: А не були пухлі, чи сухі? От як люди пухнуть під час Голодомору?
Пухлих у селі було повно. Може й діти були пухлі… Може і діти були пухлі, хто його знає.
А от уже після 34-го більше дітей стало в класі? Чи ні?
Ну да. Вже стали ходити ті діти, які раньше, вижили, а в школу не ходили. То вони вже стали ходити, вони вже були переростки.
Тобто в вашому класі уже були такі, вашого віку, і переростки пішли в ваш клас?
Да, да.
Вони, які не ходили в 32-33му, в 34-му до вашого класу приєдналися?
Да, да.
А багато таких переростків було в вашому класі?
А я знаю? Ну були. Так шо, я пережила важке життя. Дуже важке. Батьки прожили важке життя. І в тюрму попав тато, і в тюрму попала мама. Ой, боже мій, біда. Правда, їх не судили, бо почалася війна. І маму випустили, в Умані вони сиділи. А батька завезли аж у Ростов. Аж у Ростові випустили. То він два годи ішов додому в війну. І прийшов з паличкою. Ішов, а там кажуть «бачите, зранку вже напився». А він не п’яний, іде з паличкою.
А чому їх судили, тата й маму?
Чому? Була якась районна комісія… Як це воно називається… Ревізія! Зробили в колгоспі ревізію, і не хватає по документах 10 тон ячменю чи вівса. У документах не хватає. Посадили. А тато був тоді комірником. Посадили тата комірника. Забрали тата комірника. Забрали голову колгоспу. І забрали рахівника. То у війну тата повезли аж до Ростова, а цих двох по руководству і рахівника забрали в армію. Ну, як почалася війна. То вони в армії були. Одного вбили в армії, шо був головою колгоспу. А цей вернувся, шо був бухгалтером. І тут жив.
А це їх посадили в якому році? Це ви кажете до, коли війна почалася, їх випустили, вони там довго сиділи? Чи це перед самою війною?
Перед самою війною.
А маму? Маму теж забрали?
А мама, в нас була конфіскація майна. І не було, що в нас конфіскувати. Забрали корову, і забрали швейну машинку. Корову із колгоспним станом погнали за Дніпро. А швейну машинку лишили у колгоспній коморі. А мама як забирали, то мама лаялася, лаялася, обзивала голову сільради всякого. Він подав заяву за оскорблєніє лічності, і маму забрали в тюрму. І посадили в Умані.
І це теж перед війною вже перед самою?
Да.
Довго вони там посиділи?
Я знаю, може, з місяць? Батько трошки довше, в общем, на тиждень, може, чи на дні. І забрали. Але шо ні маму не судили, ні батька не судили. Забрали просто без суда і права.
А де ви були тоді? Ви ж дітьми були?
Що?
А ви вже старша тоді були?
Ми ходили в школу. В школу ходили в Тальянки. Ми з братом ходили. Бо в нас була семирічка, а там 8-й і 9-й клас. То я ходила, мабуть, у 9-й клас. Бо це перед війною, не в 8-му. То ще тато і мама були вдома. А перед самою війною ми ходили в Тальянки у школу, то не було ні тата, ні мами вдома. Ми ходили вдвох.
Самі жили?
Да, самі жили. А тоді вже як, як почалася війна, забирали нашу корову, а нам привезли, ще мами не було, а нам привезли… Гнали, гнали, гнали скот з усієї України гнали за Дніпро. То нам привезли двоє телят, які підбилися на ноги. Вони ж гнали їх. А у них попухли у телят ноги, від того, що гнали. Вони привезли нам двоє телят. Перед самою війно. Але їх німці забрали і порізали як прийшли, німці то тих телят забрали. А мама за корови, її через Дніпро, наші ті корови через Дніпро не перегнали. А вони залишилися там коло Дніпра. А люди ті, що їх гнали, прийшли додому і сказали, де вони покинули скотину. Мама тоді збирається… А держали ще й не корову, а півкорови. Корову тоді чогось тримали вдвох. Два хазяї тримали корову. День три дні той, три дні той, а зимою тиждень той, тиждень той. Зібралася мама з другою жінкою і пішли за Дніпро. Пішли, а корова отелилася маленьке телятко. Не будеш його гнати під Черкасами. ЦЕ від нас десь 200 км. Ідуть вони пішки назад, беруть підводу, їдуть, перевозять корову і телятко.
А оце ви казали, як ви вже були студенткою, після війни в 46-47-му у вас якісь були картки для харчування?
Да, да, були картки.
Були картки. Тобто вам уже було легше, ніж в 33-му?
Да, да.
А що на ті картки давали? Чи його вистачало?
На картки давали хліб, давали цукор, якісь крупи. Отаке. Ну, як, чи вистачало, підмога була. Була зарплата, щось можна було дорожче купити, вже тоді купити можна було. Щось люди вимінювали, так.
А батьки? Як тут в селі батькам жилося в 46-47-му? Чи не голодували вони?
Нє, ми вже не голодували. Я вже працювала 46-й… нє, я вчилася. Я вчилась ще, я в 48-му пішла працювати. В 48 році я пішла вже працювати, уже було легше. Вже 48-й рік було легше. Не ахті, але було легше.
То вже і якусь заробітну плату отримували?
Да, я вже отримувала заробітню плату. Я вже, я працювала в Оксанино, це від нас кілометрів 18, а навпрости ще й полями ще й менше. Я вже купила собі велосипед за свої гроші, я вже купила собі годинник за свої гроші. В мене вже були свої гроші.
А ви от як в 46-47-му були студенткою, тоді от якесь голодування відчувалося? Чи може там інші студенти розказували, що голодують?
Нє ну недостатки були, але голоду, як такого, шоб голод, не було. А недостатки були. Був якийсь чи жовтневе, чи перше, я думаю, що жовтневе, і якийсь у театрі, якась, пригласили на якусь постанову в Уманський театр. І пішли, пішли в Уманський, і в мене був прігласітєльний, я не захотіла. І лишилися ми в гуртожитку. І хочемо їсти. І прийдуть ті із театру. Ми повисували із-під ліжок, де ми ховали свої харчі: в того було трошки картоплі, о, а втого цибулина, а в того капуста, а в того те. Ми висунули все на середину, все це приготували і ждем по пріходу «о в нас прямо трапеза!». А заходять хлопці з сусідньої кімнати «Дівчата! Дайте води!». Бо ще й води не було тут у гуртожитку. «А, дівчата, ви їсте?!». Ще й ті хлопці прийшли. Вже там не знаю, що кому попало, але хлопці були музиканти, принесли якусь балайки, якусь гітару, якусь шо, ще й танцювали! Отакі студенти.
М. Р.: Батьки з вами обговорювали, розповідали про Голодомор?
Ну, тоді, тоді в Голодомор ні, а після, а після говорили з батьками. Вони розказували. А тоді просто жили. Ми й не знали. Тоді ми й не знали, що то Голодомор. Тоді ми просто думали, що це така…
К. Ю.: А що тоді казали, от шо відбувається? Чого немає їжі? Чого не вистачає їжі?
Я не знала цього, я не знала.
М. Р.: Батьки не пояснювали цього?
Та і батьки не знали шо воно. Та і батьки бачили, що робиться, а чого це? Вони тоже цього не знали. Після вже батьки узнали. А тоді батьки тоже не знали, що оце таке. Бачили, що щось робиться не те, що шукають. Бо нема, бо нема хліба. Десь там бідні голодують, їм треба помагати. Комусь помагали, а самі здихали.
М. Р.: А вони вас попереджали, щоб ви ні з ким про це не розмовляли? Вони вас попереджали, щоб ви не розмовляли ні з ким про це?
Нє. Ніхто тоді нє, нє. Ніхто не говорив. Так, так це прийшло. Аж воно як оце все, виявилось, що це зроблене спеціально, тоді стали про це говорити, і нагадувати вже те.
М. Р.: А коли це стало зрозуміло?
А я знаю, так, коли? Коли вже люди осмислили це.
К. Ю.: А тоді можна було от, наприклад, там, говорити там з подружками, чи десь на роботі про те, що от була тоді голодовка, голодували, пухли? Могли таке говорити один одному, між собою?
Не знаю.
К. Ю.: Про це хтось говорив, чи не…?
Якщо говорили, то говорили поміж собою там, де певна компанія. Тоді голодували всі. І всі були одної думки. Ніхто не міг когось видати. Потому шо аж таких людей, що геть не голодували, то в нас і в селі не було.
А не було так, що там доносили один на одного, там, хтось щось розповідав, і про це сказали?
Як брали у, в ото, у ворогів народу, то тоді були такі випадки, що хтось щось доносив. А в голодовку нічого.
А що могло бути підставою, для того, щоб людину оголосили ворогом народу? Що він міг таке зробити, щоб він був ворогом народу?
Геть нічого не робив! Просто, просто їм треба було дужих здорових людей на роботу, треба було посіяти якусь вражду, хто його знає?! Я не можу сказати. В нас, в нас забрали людей, про яких я нічого не можу сказати. Той працював столярем у столярні, той працював тим, а що вони винні?
А оці, що були активістами? Ті, що ходили обшукували, їх тоді не забирали пізніше?
Чого, їх тоже, їх тоже забрали як ворогів народу! Щось їм тоже знайшли. Їм, їм не треба було… щоб про це хтось знав. В общем, не знаю. Но їх багато тих, що ходили, то я не пам’ятаю, щоб вони тут у нас повмирали.
А це були всі місцеві? Чи приїжджі були ті, хто ходили по хатах?
Ходили і місцеві ходили, і приїжджі. То єсть, брали вишнопільських до нас, а наших туди. Знаєш, щоб було не так стидно перед свою людино. Знаєш, як наші пішли в Вишнопіль, то вони там лучше могли обдирати людей. А чужі приходили до нас тоже, і таке було. А були і свої.
А чи не закрили церкву в селі в 30-х роках? Працювала церква?
Церкву в нас розібрали… Церква, в нас була дерев’яна церква, але розібрали, як я вже ходила до школи. І вже не в голодовку, а після голодовки. Церкву… Бо викидали книжки, викидали книжки, викидали книжки з церкви. А там у книжках такі закладки. А закладками були такі великі такий шовкові лєнти. Гарні шовкові лєнти. І ми в тих книжках, а церква коло школи. І ми школярі у тих книжках виривали ті лєнти гарні. Це вже я була у школі десь, я знаю, це вже була не голодовка, це вже після голодовки, а який рік, хто їй…
Ну, якщо в 32-му вже були в школі, 33-й вже ходили в школу теж…
Да, то це вже було після голодовки.
А що з тими книжками далі зробили? Що сталося з тими книжками?
А я не знаю, палили? Палили, палили…
А чи дзвони скидали із церкви?
Все, все скинули. Це тоді як розбирали, тоді скинули.
А церковне начиння куди діли там, що було в церкві? Ікони, все…?
Я не знаю, я, як була школярка, цього ніхто не казав, куди його діли. Поняття не маю.
А ви знаєте тих людей, які там чи дзвони скидали, чи розбирали це?
Не знаю, ні. Тоді я їх знала може, тоді, я їх знала може, но я не пам’ятаю зараз нічого.
А з тієї церкви розібрали і що з неї зробили? Ну, з матеріалу щось збудували з того?
Ні, розбили, воно розбилося на дрова. Вона була дерев’яна повністю вся.
А на тому місці зараз церкву не відбудували?
На тому місці, де церква, там тепер шкільне подвір’я. Побудували нову школу, а нову школу будували вже…Коли її будували, хто його знає, я вже забула. Ну як по таких масштабних мірках, то недавно. Будували вже за радянської влади, вже було, всьо вже були… Але церква була не нужна, бо вона була опіум для народу.
А вам в школі таке розповідали?
Да, ми знали, що це опіум для народа.
А дозволяли там щедрувати, колядувати дітям?
Нє, нє. Ми ходили, але не дозволяли. Вчителів заставляли іти кутком, дивитися, хто з дітей колядує чи щедрує, і знижувати їм поведінку.
Прям все контролювалося це…А батюшка, який був у церкві, що з ним було?
Батюшка в нас, який був… Але я тільки пам’ятаю хату, яка лишилась після батюшки. Хатина, хатина, хатка, лишилася після батюшки. І його дочка приїздила до нас у школу, вже як я працювала. Вже я працювала в школі, його дочка приїздила сюди у село, тут в неї були знайомі люди, то я її бачила. А батюшку самого я не знаю. А потом там зробили роддом… А потом ту хату розвалили…
Ну не знаєте, що було з тим батюшкою?
Нє, нє, нє. Ну, він десь виїхав. Я не знаю, я ж кажу, що…
Чи його переслідували, такого…?
Поняття не маю.
А крашанки, чи красили на пасху? Пекли паски? Чи в школі не перевіряли, чи пальці крашені від крашанок?
Ні, ні. Хто хтів пік, хто мав з чого, а вже люди мали з чого. І крашанки красили, і паски пекли.
А уже як ви працювали в школі, чи вам дозволялось там ікони тримати? Чи була якесь таке, умовно, вказівки, що не можна мати ікон?
Нє, нє. Ніхто нічого не казав.
Не було ніякої такої антирелігійного направлення саме для педагогів? Для вчителів?
Ну, такі розмови були, але шо ніхто не перевіряв: є в мене ікони в хаті чи нема. Якщо є, то ніхто мене за це не переслідував. Хош держи ікону, хош не держи.
М. Р.: А у вас були ікони?
Були, конєшно.
М. Р.: Це батьківські ще, да?
Так просто висіли ікони в хаті. А я хочу, я собі повісила. Мене ніхто не переслідував за те, що я… В мене були гарні ікони, мамині…
М. Р.: Це все, це ви ще в школі робили?
Да, я в школі
М. Р.: Чи вже після того, як…
Нє, я в школі робила. І в мене мамині ікони були гарні.
К. Ю.: Ну це ще там в 40-х, да, в 50-х?
Да. Я ще комусь і подарувала ті мамині ікони. Ікони собі купила вже інші. Таке. Життя як життя.
К. Ю.: Добре, дякуємо вам за розмову! Дякуємо вам дуже за розповідь! Дуже цікаво