Місце запису: с. Будилка, Лебединський р-н., Сумська обл.
Дата запису: 29.09.2009 р.
Хто записав: Бєляєва Валентина Григорівна.
Респондент: Шупик Уляни Давидівни, 1919 р.н.
Під час Голодомора 1932-1933 проживала в селі Будилка Лебединського району Сумської області.
Не знаю звідки це почалося, чомусь звинувачують в штучному голоді і розкулачуванні тих, хто цю місію виконував практично. Приходять до мене за відомостями з тої епохи і не встигають переступити порога, як задають запитання: «Хто ходив?», цебто і розкуркулювать чи забирати хліб по дворах. І забувають, що мені було в той час не 90 років, а дев’ять. Я знала в той час тільки дітей по вулиці і сусідів. Крім того я один раз і то уже після війни бачила комісію, яка ходила по дворах і умовляла населення підписатися на позику. А жодного разу я не бачила ні вдома, ні в сусідів жодного «комісара». Коли у нас забрали у вересні 1929 року 90 пудів зерна, я прийшла із школи і застала батьків в такому шоковому стані, що вони не могли говорити. Вони сиділи, як над гробом. То що ж, я дізналася хто його забрав? Любому тверезому чоловікові має бути зрозуміло, що поки не дано старту від влади. Ніхто не смів прийти серед білого дня і взяти з двору бодай зернину, а 100 пудів… Я не звинувачую нікого, ні комсомольців, ні комнезамів – їх посилала влада – вони йшли хто залюбушки, охотно, хто скреп’я серце. А бували такі випадки, що на одному кутку ходять забирають, а на другому – забирають у них. Згодом люди схаменулися і почали попереджувати тих, які намічені були розкуркулювать. Так трапилось із нашими сусідами Лесевицькими. Їх попередили: я можу тільки догадуватись, що це зробив наш батько, а йому міг сказати Шулик Лазур, який був у комісії. Бо у ту ніч, коли їх описували, вони звечора перенесли до нас у клуню все, що зуміли. А Березів Йосип – сусід з другого боку і собі переніс у сажок свої пожитки, які лежали ціле літо, вранці мати пішла до корови, а в клуню не змогла зайти, прийшла і каже: «Давиде, подивися, що в нашому хазяйстві робиться». Батько промовчав. Крім того він завжди спав у клуні, а в цю ніч – у хаті. Виходить він знав. Вони з Михайлом завжди ворожили над газетами. І Михайло пішов відразу в колгосп, став зав фермою, збирав поросят по дворах. Був хазяїном уміли, але влада не зацікавлена була в розумних, а покладалася на комнезамів і поросята виздихали.
Ленін запровадив НЕП. І не збирався спішить з колективізацією. Він радився з грамотними аграрниками, але Сталін всіх аграрників пересаджав, а потім перестріляв, щоб не сміялися йому в очі, що він напаскудив з колективізацією. Нашу хату було намічено віддати голові колгоспу, а Йосипову – голові сільради. Нашу відстояв брат. Він пішов в армію добровольцем, а Йосип вночі розібрав пів хати, у нього на квартирі був голова сільради Нужний. Коли він десь поїхав, Йосип відчепив пів хати. Він щойно збудував хату і пришилось зруйнувать. Трагікомедія. А коли лихоманка минула, він знову повернув хату на місце. Била лихоманка Сталіна – параноїка, била й народ нещасний. А можна було все зробить з миром, з розумом. Сталін не одержав того хліба, що задумав. Він більше перебив, ніж він одержав. Де таке видано – молотить цілу зиму в полі? Тягали по селах локомотив, а їх де було взять? Раніше по дворах молотили молотарочки з кінними приводами через шестерні, а в полі їх не приміняли. Токів критих не було, зерно не встигало визріти. Казала наша мати: «Яри, мели, їж», так і в Сталіна получилось. Газети на різні толки розписують – аж страшно читать. Один полковник з Харкова звинувачує в голоді батраків. Вони ходили й забирали зерно.
Я не знала, що викидали з хат тих, хто не пішов у колгоспи. У нас і землі не було стільки, щоб були заможні. Ліси, піски, болота. Не знаю звідки їхали валками підвід людей з боку Бобрика (нині – с.Московський Бобрик Лебединського району Сумської обл.) на станцію в Лебедин – жінки, діти, старі люди з домашніми пожитками, напевно з Полтавщини. Там багаті землі. Батько наш їздив на контрактацію худоби. Говорив, що там по хуторах багато було її. Хутори заможні. В одному дворі по кілька хат. А дітвора з бабусями в одній. Розорили, розтягли годувальників. А письменники в угоду Сталіну розписували диверсії. Коли з селянина здирали сорочку, це не називалось диверсією. Вулицею під конвоєм ішли молоді люди, гупали яловими, змазаними дьогтем чобітьми. Гнали робочі руки із села, пустошили землю. Вороги народні. А того не знали, що головний ворог сидів у Кремлі. Коней замучили не тільки голодом, а й непосильним трудом. Кожному дворові також потрібний був транспорт і коні несли подвійну загрузку. У хазяїна конячка була кохана. Зиму возили тільки в поле навоз, а більшість вона відпочивала. А в колгоспі не було їй виходу. Брат збирався газдувать, загадав батькові продать двоє малосильних коней і купити одну хорошу кобилу у Бобрику, купили сіялку (в кредит). Але не встигли і пальцем шевельнуть, як все зникло з двору. Брат покинув село і пішов в армію, щоб того, що сталося, не бачить. Люди продавали коней, а наші і газети читали і нічого не вичитали. Так сусід Йосип викохав таку лошицю. Продав мабуть у цирк. На безриб’ї й рак риба – на безлюдді й Хома чоловік.
Винесла мати миску з картопляною юшкою на крильце. Поїла тітка, мати дала, що змогла, їй в мішок. На другий день прийшов дядько Фанас. Також поїв юшки, взяв і він дещо з городини. Був тяжкий час і лише думалося як прожити день. Коли збиралися пекти хліб без муки, то раніше, як мати пекла, вона одна про те думала, а в той час вся сім’я була при ділі. Один картошку тре, другий суху картошку товче, третій гречку тре, четвертий картошку миє. А як спечемо – хліб з форми вибити не можно, його їли ложками. Отож так закрутили собі голови, що не спілкувалися з родичами. А були такими близькими. І лихоліття розігнало, роз’єднало. Якось я одній людині сказала: «У нас в селі десять років не було хліба», а він: «Што ви такое говоріте!». Для нього це була контрреволюція.
Було це в пік Голодомору. Літнього дня я десь блукала і навідалась додому. Біля хліва мати щось ворожила над діжкою. Підходжу, дивлюся, а вона відціджує барду, що нею годували поросят.
На ситі просяна шаройка, цебто оболочка просяного зерна. Кажу: “Що ви робите?”
Та люди ж печуть якось бражники…
А я їсти не буду!
Я сама буду.
Ну, то й їжте!
І знову кудись поблукала. Приходжу в обід у хату, стоїть батько коло столу (він ніколи не їв сидячи – надоїло сидіти в конторі) над мискою з борщем, і каже до матері: “А в ліву руку немає?”
“Та ти ж хазяїн, а сама витягає з печі “бражники” з просяної шаройки, попробувала… і винесла курям. Поки вона ходила, батько ждав у ліву руку. Я вибігла я з хати, полізла на горище, набрала в пелену сухих груш, принесла в хату, намила в гарячій воді, сіла коло столу, відрізала сала і стала їсти. А батько все стоїть над мискою жде в ліву руку. Побачив, що я смакую сало з грушами і каже: “А ну, дай і мені”. Я поставила миску з грушами на стіл і пішло-поїхало. Заходить мати в хату, дивиться, що ми смакуємо, знайшли і без неї в ліву руку. Через кілька хвилин внесла в хату мішок з грушами, і з того дня у нас пройшли тошноти. Мати парила груші, товкла і пекла пампушки. Мати так розгубилася, що забула про запаси, які вона робила роками. А там була суха картопля, капуста, помідори, гарбуз…і груші! В ліву руку.
Коло спитрзаводу лежали бурти гнилої кукурудзи. Охоронці ходили озброєні. Сестра з подругами пішли розжитися цього добра, (в ліву руку). Охоронці спіймали їх і продержали в холодній бані довгенько. Більше вони не ходили. Мала Анюта хвалиться на вулиці дітворі:
- А я сьогодні їла пшоняну кашу.
- Де ти взяла?
- Манька іж жаводу в халявах принесла.
- Ха-ха-ха! Кашу в халявах?!
- Дулний! Вона жаліжла в просо в чоботях, а воно шамо нащипалося в халяви. А мати штовкла в штупі і жвалила в штупі.
Прийшов батько з роботи і не роздягає кожуха, а тихенько каже, щоб Сталін не почув: «Комірник дав». І витягає з кармана жменю гречки. Ото було радощів! Зараз мати миє нечищену картоплю, тремо на тертушках в чотирі руки, тремо на дерев’яному дивані пляшкою золоту гречку і вчиняємо діжу! А до комунізму, ох, як іще далеко! Згодом в залізній ступі ломом гепали суху картоплю. І місили картоплю картоплею. Між іншим, із сухої картоплі виходили добрі перепічки. А з мерзлої картоплі деруни далеко смачніші, ніж із сирої.
Посилає мене мати: «Піди, дитино, принеси хоч по піввідерця браги поросяті, хай не гуркає». Беру коромисло, відра і йду до заводу. Отож прихожу я до заводу, коло канави, якою витікає барда з труди – не завізно, як буває часом. А бувало й стріляли. Так убив технолога заводу Решітника начальник охорони за два відра браги. Уже після війни. А тоді ще не стріляли, тільки голодом морили. Підійшла я до канави, набираю відром на коромислі відром барду ще гарячу, а збоку повзе чоловік на животі і пригірщею набирає барду і п’є. Цей чоловік до вечора й помер.
З околиць почули люди, що Будилка ще животіє, і плавом попливли в надії, що коло спиртового заводу вони спасуться від голоду. Директором заводу тоді працював Непомнящий, а от імені не пам’ятаю. Завод ішов на всю потужність на золотому зерні (бо картоплю переробляють спочатку), але для голодних там нічого не враховано – лише на спирт. В той час спирт коштував дорожче людей, отже в Будилці люди гинули лише з інших кутків. А Будилку врятувала барда. В ній, крім цукру залишаються всі інші корисні речовини і на ній вигодовували бичків, а зайву розбирали люди. Часом бувало возили до дворів спеціальними ємкостями, а часом було й нелегко дістати. Це залежало від того, в якому віці були бички на відгодівлі. Селяни годували нею корів, свиней. І це врятувало село. А хто не мав корів і свиней, ті люди постраждали.
Барду носили в відрах, возили діжечками вручну на возках, возили коровами хто як міг, не лінилися. Місили болото, але тягли. І виживали без хліба. Картопля в той час була технічна, з вмістом крохмалю до 30%, а в зерні – 50 – 60%. Тож картопля і спасала. Було молоко і сало. Та й м’ясо. А до голодних ми так привикли, як у війну привикали до вою снарядів. Десь гупнуло, чуєш – летить, виє, а де впаде – то його діло. А тобі байдуже – хоч і на голову. Ми взагалі уже про життя не думали. Тож і в голодовку не думали коли помирати. Просто тягли лямку.
Літо 1933 року. Колосилися хліба в полі. Пахло і печеним хлібом. Коли кухарка ріже хліб до обіду, то пахощі його достають і до молотілки і люди не чекають поки ударять по рейці, а зупиняють машину і біжать до бочки з водою вмиватися, витрушувати з себе пилюку, полову. І розсідатися по стерні, смакувати борщ із м’ясом, кашу гречану з олією; починають відгодовуватись пухлі від голодної зими. Багато пухлих я не бачила, бо я коло молотарки не була, а тільки двох дівчат – дочок Сільоверстихи і сусідів Радченка (Дьоців) і його жінку Дашку, їх двох малих дівчаток. Основним хлібним полем Будилки було Шпиль (гора) біля Гребців. Там був табір – дві хати. В одній хаті розмістили дітей з патронату і нас сільських дітей добавили. Хазяйка патронату Паша Карпова (Радченко) і кухарила. В їхній хаті в селі був патронат. Це були діти сільські. Можливо померлих від голоду батьків. Ми збирали колоски, вчилися в’язати снопи, тягали до кіп, крутити перевесла, дві бабусі Малашка і Палажка нас учили: розносили перевесла в Спільницям за кінною косілкою-лобогрійкою. Я збираю колоски, дивлюсь – наш батько штрюкає поперед лобогрійкою, ледве встигаючи поперед кіньми – обкошувати угли на ланові (не знайшли молодшого). Він же і обліковець і касир, бо в той гарячий час відмовлятися від роботи – попадеш на чорну дошку. Обкошувати угли – не так, як пробігти з поля бігом до села. Все добре – літо щедре, а зима знову без хліба. Якби ж то цілий рік жнива! А то зимою тільки пригадуєш який смачний хліб пекли чотири пекарки – Сорочиха (Мелешчиха), Химка Господарка, Гаша Сєра і наша мати. Дома в печах. Хліб із суржика (жита й пшениці) вчинений не на дріжджах, а на тістові кислому. Тому й розносив запах вітер понад житами.
На трудодні вперше дали восени 1939 року! Хліб уже був по районних містах, але за ним треба було тюпашить до міста – щось продать, а хліба купить. Собача доля селянина! Роби хліб, а їж біб! Бувало одріжеш окраєць паляниці, натреш часником – і пообідав. Немає смачного хліба, печі повикидали, а в духовці такого не спечеш. Та добре що і немає голоду. Я, бувало, прийду із школи та все заглядаю в шафу – шукаю пиріжків, забуваю, що їх там давно немає.
В Києві на Прорізній був хлібний магазин. За квартал було чути. Тоді продавали на розвіс – різаний. Бувало візьмемо, наріжемо, намажемо гірчицею до борщу. Приїхала додому – дерунки, картопляники (сталіники). Десять років! З 29 по 39 роки. Голодній кумі – хліб на умі. Якби ж то цілий рік жнива!