Паспортизація запису:
Місце запису: с. Будилка, Лебединський р-н., Сумська обл.
Дата запису: 15.04.2008 р.
Хто записав: Пушкар К. С.
Респондент: Шупик Уляна Давидівна, 1919 р. н.
Під час Голодомору 1932-1933 рр. в селі Будилка Лебединського району Сумської області.
Про голод добре пам’ятаю, таке не забувається. Було мені тоді 14 років, збирали ми тоді діти – школярі разом з дітьми з патронату колоски в полі. Це були діти в основному з сіл, можливо, діти померлих батьків. В пай я бачила 4 людей пухлих, їх я знала і раніше. Вони були з дуже бідних сімей, сирітських, крім того бачила чоловіка з іншого краю: пив з канави, якою витікала барда із спирт заводу (відходи), він повзав на животі біля канави, згодом він помер.
Взагалі у селі помирали люди з іншого краю. Вони приходили в село з надією врятуватися від голоду біля спиртзаводу. Також ходили по дворах просили їсти. До нашого двору також часто заходили. Ми не відмовляли, ділилися чим могли. З родичами також. (на хуторі жила тітка, вона приходила за продуктами). Тітка говорила, що померли двоє малих дітей від голоду. Що трапилося я досі не знаю, можливо вони не пішли в колгосп, бо в таких забирали хати, а в них можливо забрали, всю живність, а жили вони дуже добре перед тією катастрофою.
В жнива 33 – го року в полі добре годували. І люди, які постраждали помалу підіймалися на ноги. Наше село в основному уціліло, завдяки тому, що не відібрали коров і всю живність, тримали на відходах спиртзаводу (на барді).
В 1947 засуха, але ж знову виручала барда спиртзаводу, хоча не було вдоволь овочів. Про хліб і говорити немає чого. Їздили в Західну Україну, дехто загинув не повернувся.
Причина голоду одна: 1929 році було забране зерно, люди лишилися без будь-якого запасу, а на трудодні зерна не давали, а якщо і давали то по 100 грам на трудодень.
Крім того був урожай 1932 р. чи не був від цього нічого не залежало, на трудодні нічого не залишалося все йшло в державу. Було трохи картоплі то вмісто хліба їли картоплю. Якось забрів один дідусь влітку в білому кожусі з Полтавських хуторів, то з таким апетитом їв картопляну юшку навіть не чув, що гаряча. Дід був багатий, худоби було повний двір і опинився в чужому дворі над юшкою. Бо Сталін наступив на горло Непові. Колгоспи в черзі стояли за намолотами, а ми хліб молотили у відкритому полі літо й зиму, скирди мокли, гнили, проростали, хто там думав про оплату трудоднів. Механізація була – кінна косарка, та молотілка на кілька колективів. Коні подохли, а Сталін полював на ворогів народу.
У нас особисто крім зерна не брали нічого. І відбирали свої односельці, комісії, ставорядні сільської ради. Люди не оборонялися, тоді такого поняття не було, бо все це «пахло» Соловками. Зерно можна було приховати, якщо не знайдуть. Хто ходив і як їх звати, про це не треба запитувати. Хто відмовлявся відносили до категорії симулянтів, підозрілих. А хто і не відмовлявся, то це була не їх ініціативі, а влади. Не для всіх це було приємно. Наш батько хоча і був у правлінні, але коленого разу молив, щоб не потрапити у комісію.
Продукти харчування мати ховала в глечики (зерно) і сунула в піч. Знайшли і висипали. В колгоспах годували тільки в жнива. Вдома варили тільки горох і люди хворіли, а одну жінку (Радченко Тетяну) привезли з заворотом кишок мертву з поля. Відбирали все, що знаходили тільки в тих, кого кулачили. А під назвою «Куркуль» у нас в основному пішли середняки. А не міроєди, про яких говорив Ленін. Бо були випадки, коли повертали хати і пусті скрині. А взагалі мало хто попадався. Комсомольці попереджали до кого будуть іти вночі описувати, щоб зносили з дому, що зуміють. Якось у нашому дворі, в сараї ми побачили речі сусідів.
Про закон «про п’ять колосків» чула, що ніхто не смів підняти ніде колоска, хоча він і був не придатний до вживання. Це було після війни. У полі колоски збирали, коли ніхто не бачив. А городиною люди собі платили, навіть вихоплювали з вогню. Одного голову колгоспу (Рибалка) закидали буряками – одна бідолаха за це потрапила на Соловки на 10 років.
Поля охороняли об’їздні, а склади – сторожі. Добровільно ішли в колгоспи заможні люди, бо вони були грамотні. А тітка Параска Добронос вірила в Бога і не пішла в колгосп, так її добро розпотрошили і вона пішла з 4 дітьми по чужих хатах. Худобу селяни не ховали. А хто був розумніший продав. Зерно забирали серед білого дня в вересні 1929. Я називаю цей день базою голоду. До нашого двору приходили і забирали зерно за 1 раз. Люди почали помирати від голоду весною і зимою 1932 – 1933рр. В селі не голодували ті хто тримав коров та іншу живність, завдяки відходам заводу. Наш двір завжди допомагав іншим людям. Я кажу про нашу сім’ю. Моя мати завжди сушила овочі в печі та на сонці. Все це складалося на горищі в мішки і чекало свого часу. Суху картоплю товкли в ступі і пекли делікатеси. Із сушених пропарених груш пекли пампушки. Але щоб не їли а хліба хотілося. В місто не ходили, бо хліба купити не можна було ніде, там теж люди голодували. В основному помирали ті, що приходили в село. В церкву не ходжу, але чула, що була панахида по людях, які померли під час голоду. В Гарбарях чула встановлено хрест.