Місце запису: с. Владиславка, Миронівського р-н, Київська обл.;
Дата запису: 2002 р.;
Хто записав: Могилко Г. М.;
Респондент: Шмикова Марія Лаврентіївна, 1923 р. н.
Під час Голодомору 1932-1933 рр. Шмикова Марія Лаврентіївна, 1923 р. н., проживала у селі Владиславка Миронівського району Київської області.
У 1932 році мені було 9 років. Голод до нас прийшов у село, як і по всій Україні. Батько в цей час відбував покарання за сховане вдома майно розкуркуленого Тарасенка Прохора, а у матері був брюшний тиф і вона довго лежала у лікарні. У сім’ї було 7 дітей, троє старших: Володя, 1918 р.н., Ліза, 1920 р. н., і я. Брат у ті роки працював у колгоспі писарем, а сестра пастушкою.
З листопада 1932 році почалось страшне діятися – люди з інших сіл почали ходити з хати в хату просити їсти. У нас було ще у льоху трішки городини і 2 діжки заквашених огірків. Володі в колгоспі давали трішки хліба і калатуші, а Лізі тільки калатушу – вони несли її додому і ділили на всіх. Зима була страшною. У стрісі, що вкривала хлівець, ловили горобців, варили, розкривали кулі з хліва і з житніх кулів вибирали жовту солому і заварювали з неї юшку, а в неї кидали горобців.
Пам’ятаю, як навесні, коли міщани з Богуслава рушили обозами на Канів по рибу, один віз переїхав чиюсь курку. Ми грілися на сонечку і побачили, як якась чужа жінка взяла розчавлену курку і їла її сиру. Весна була страшна – всі діждалися тепла, але не було чого їсти. Де тільки зеленіла трава, на березі кінський щавель, то ми, дітлахи, їх обривали. А коли з’явилася кучерява лобода – то це було щастя, ми знали, що виживем. У піч Ліза ставила великий золійник, підняти його рогачем не могла, тому сунула на качалці, а в ньому варилися житня солома, лобода і хлібна (з муки) калатуша, або її ще називають шліхта, чи тюря. До нас прибігали сусіди, два рідні брати, дуже голодні – їсти не просили, а дивилися страшними, голодними очима. Ми їм насипали велику миску і вони їли, а решту несли батькові.
У нас в селі було два колгоспи і той, що був на Самарці, ним керував голова Кириченко Роман, був дуже хорошою людиною. Сказав брату, щоб привів мене в колгосп на роботу. А робота полягала в тому, щоб намазувати дощечки на підставках мелясою з ядом, аби на них сідала та липла бурякова кузка. Нас було троє таких дівчаток, от ми і наїлися тої меляси, не знали, що вона була отруєна. Нас випоїли кислим молоком, але зате ми кожного дня мали малий глечик калатуші.
Брат із сестрою день не їли, приносили свої глечики повні, а я по дорозі додому вибирала рукою гущу і приносила юшку. Найменшій сестриці Гані був рік, але вона не могла навіть сидіти, все лежала у колисці. Широко розкриті очі не кліпали, ротик теж розкритий, а животик великий, пухлий. Ліза їй по ложці вливала в рот юшку, а вона не ковтала, та юшка текла і було чути як буркоче в кишечках.
До нас зайшла далека родичка, побачити як ми живемо, чи хто помер. Побачивши, що всі живі, а Ганя геть приречена, стала щодня заходити і давала Гані по 3 ложки молока, вона його брала для дочки. Завдяки тітці Ганя вижила, але голод дав про себе знати. До 5 років був рахіт і вона не ходила, все повзала.
Бігали на цвинтар і дивилися скільки людей за день привезли до ями. Пам’ятаю молодого хлопця Супруна, років 18 йому було, закидали його землею не повністю, стирчала рука, а через кілька днів я знайшла ту руку на городі біля цвинтара, як пішла красти гичку на юшку. Собаки тоді її відгризли і затягли на город. Там вона і лишилася.
На городі зустріла Ганну Оникіївну, почала її не пускати по гичку, хоча город був не наш, а вона пообіцяла, що нам наварить буряків.
Ми весь час зачинялись на засов, щоб чужі голодні не зайшли в хату. Коли це Ганна несе горщик варених буряків, постукала у вікно, я відчинила і вона передала нам горщик. Кириченко Роман – голова колгоспу організував «майдан», це була хата розкуркуленого Кириченка Левка, в яку приходили діти, у яких батьки померли, і такі як я, нам давали там їсти. Так ми змогли вижити.
Кириченка Романа репресували за спалену скирту в його колгоспі. Так невідомо, де він загинув, а у селі ще жива його дочка.
(Свідчення з фондів Музею Голодомору).