Місце запису: м. Канів, Канівський р-н., Черкаська обл.
Дата запису: 25.06.2005 р.
Хто записав: Петренко Антоніна Михайлівна.
Респондент: Шевченко Євдокія Олександрівна, 1926 р.н.
Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Пшеничники Канівського району Черкаської області.
Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932 – 33 роках?
Пам’ятаю.
А як Ви вважаєте, хто винний у тому, що так було. Хто винний – це був неурожай, засуха, чи влада?
Та шо я можу сообразить… Ну, воно якось так, що разом наче співпало що розкуркулили людей, та тих поодбирали в багатьох і ці, скотину там, коні, воли, бо хазяїни ж хазяйнували…
В колгоспи забирали?
Воно ще не було ж колгоспів. Ще не було ж колгоспів, забрали його… ну тоді вже, на основі цього організовувались вже колгоспи. А пока ж не було колгоспів. То забирали його туди десь, і ще й обіцяють вони, мов, як тобі треба було дров привезти, то вони дадуть, коні гам чи воли привезти…
А ви пам’ятаєте тих, хто ходив забирать хліб у людей?
Нє, нічого не пам’ятаю, нічого, нікого абсолютно…
Не пам’ятаєте? А розкажіть, що ви тоді їли?
Оце ж я кажу, що їли. Бувало мати вмочить, уріже скибочку хліба, вмочить у воду, посолить сіллю, і отаке їли. І отаке добре було, хтозна яке, а як ще цибулинку дасть… добре. Ну і там таке – борщ, супок.
Не голодували, да? Село не голодувало, виходить, чи як? Були такі, що вмирали?
Село було дуже голодне і було дуже багато людей, що вимерло.
А скільки чоловік, не знаєте?
Не знаю, абсолютно нічого. У нас були такі, що інтересувалися, ну це таке, що зв’язано із спеціальністю – учителі історії там, літератури. Я той, це – ну так, що почула собі, тай усе, а так щоб інтересуватися, записувать – я на це не звертала такої уваги, своя робота була.
Про інтернат розкажіть.
При школі був інтернат. Там були діти, були і дорослі. Там був дядько, наче батьків дядько, а мені вже дід якийсь. То, послала мати, в платочок, в платок такий нав’Язали чимало сухарів кукурудзяних і послала, щоб ми однесли, дядькові тому оддали. Каже – оддасте, ти ж Саша знаєш – це брат мій, він старший, він на 4 роки був старший, ти ж знаєш, куди той, віднести, ти ж знаєш де інтернат. Пішли ми, двері зачинені були. Ми думали, що там може й нема нікого. Коли ж десь там хтось появився, сказали, чого ми прийшли, чого ми тут лазимо, діти. Одчинилися ті двері. І на нас просто, ну, хмара така народа, натовп такий, толпа така – хлинула звідти. Такі худі, і малі і дорослі, худі такі – оце бачила цю картину. Руки такі – тонкі, простягнуті, і всі на нас… як вони нас не почавили, я не знаю. Забрали в нас того вузлика, ми того дядька не бачили… ну, голодний народ, це можна було уявить, що воно було. І на цьому й кінчилося. Ми прийшли додому, розказали матері, а мати й плакала – нащо ж я оце дітей вирядила, могли ж отам і почавить тих дітей, то ж люди страшні ж, голодні, вони ж за кришку хліба чи сухар могли б хтозна й що зробити… ну, наче обійшлось благополучно. А ця картина в мене перед очима все життя стоїть. Оце таке я знаю. Бачить десь на дорозі, отак що лежить чи уже вмирає, чи таке дуже тоще, я не бачила. Ну дитина, хіба ж мене пускали в 6 років. Коло хати, вибігла там на вулицю – то я не бачила. А кажуть, що дуже багато народа було на вулиці, підбирали їх і вивозили на кладовища, деякі ще й живі, а деякі не живі, хоронили. Як такої картини то я не бачила, не можу казать, а із розповідей чула.
Церква в селі була?
Церква у нас була на городі просто. Ми так близько, шо наший город кінчається, а тоді – церква. Церква була… у церкві, чи то вже, да, то вже пізніше, осипали колгоспний хліб. Було як хранилище. А потім ту церкву…
А в 33-му вона ще була діюча, да?
В 33-му… не пам’ятаю, який то був рік…29-ий, який то рік був. Мати ще місить таки ж паску, значить, ще було з чого. Мати ліпить, той, місить паску. А прийшла сусідська дівчина, вона пасла нашу корову, бо ми ще малі були. Да, це раньше було, бо Сашок ще не пас, хоть він і старший же. Вона прийшла та: “Тітко, нашо ви місите ту паску? Не буде ж кому її хрестить, сятить. Не буде ж кому її сятить.” А мати каже: “Та чого ж, може ще ж будуть сятить”. Бо вона таке вже ж робилося “Може, ще сятитимуть”. “Не будуть, бо попа вбито. Ішов піп із (отож якась вечірня, чи утреня у церкві, як увечері правлять, а тоді йшов додому, десь там у нього домівка була), ішов він додому і його, кажуть, комсомольці.” А хіба я знаю? Кажуть комсомольці убили і в рівчак укинули. Не знаю, чи воно так і було. Оце нам дітям… чули таке.