Місце запису: с. Радника, Поліський р-н., Київська обл.
Дата запису: невідомо.
Хто записав: Кравченко Ірина Віталіївна.
Респондент: Шевченко (Котенко) Єфросинія Карпівна, 1925 р.н.
Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Почапинці Лисянського району Черкаської області.
Я родом із села Почапинці Черкаської області Лисянського району, на даний час проживаю в селі Радника Поліського району Київської області. Голод я пам’ятаю добре, цього не можна забути, хоча часу спливло багато. Із причин голоду неврожай чи засуху не назву, бо вродив тоді врожай, може щось і замокло, але врожай зібрали. Потім його забрали свої ж односельчани, бо на той час створювались колгоспи і комуни. Витрушували все, що можна було забрати, в усіх нишпорках вишукували. Чи були в них документи не знаю, хіба тоді до них було. Були й такі, що й писати, і читати не вміли. Покарання були. В пам’яті часто спливає поле, де діти збирали колоски, та їх за це вбивали. Як люди могли боронитися? Сил не було по світу ходити. Мені було 8 років, я не знаю чи давали їжу тим, хто вступали до колгоспу, але знаю те, що силоміць відбирали худобу, все, що можна взяти з продуктів харчування… Від голоду померла моя мама Мотрона і батько Карпо. На той час зайвий рот нікому не був потрібний, але ж таки чужі дід з бабою взяли мене.
Важко було зиму перезимувати, а по зимі ми збирали й мерзлу картоплю, шукали корінці, гнізда птахів, рвали різну траву (бурячки, щавель, лободу, верес), листя липи, берези, дерли кору, яку перетирали і пекли такі пироги. Люди мерли дуже взимку і навесні. Навесні, коли з’являлися ягоди, проростала не зібрана восени цибуля, картопля, квасоля, то люди наїдалися і вимирали від того, що наїлися. Цього не розказати словами і не передати нічим того, що відчували люди в ті часи. Спочатку померлих звозили і скидали в яму, а пізніше – просто лежали на вулиці. Де йшов, там упав і вмер. В селі в нас голодували всі, помочі не було не від кого. Хто йшов в колгосп, то в тих, напевне, було що їсти і корова була. Але й тоді брат брату не давав би. Випадків людоїдства не було, але й птахів, котів, собак виловлювали і їли.
Як тільки почали забирати всю їжу, то батько забрав в мене золоті сережки і повіз в місто міняти на хліб, виміняв, але по дорозі відібрали. Так і приїхав ні з чим. У нашому селі багато людей померло, але скільки не знаю. Я щодня дякую Богу за те, що зараз маю, що їсти, але ті страшні часи не забути. В селі нашому є пам’ятники померлих від голоду. Не лише пам’ятники увіковічнюють ті дати, скільки вже учнів збирали дані і записували, скільки передач було. Але все це згадують останні 10 років, а раніше мовчали. Я завжди розповідала дітям, онукам про те, через що пройшла, бо голод 32-33 років не забудеш. А з 1942-49 років я була в Німеччині. Там тоже було не солодко. Не дай Бог нікому, ні одному поколінню пережите те, що пережили старі люди. Хто винен ніхто не знав тоді і не знає зараз. Думки різні…