Місце запису: с. Підгайчики, Коломийський р-н., Івано-Франківська обл.
Дата запису: 2003 р.
Хто записав: Сметанюк У.
Респондент: Савчук Анна Миколаївна, 1915 р. н.
Під час Голодомору-геноциду 1932-1933 років проживала в с. Лелюхівка Новосанжарського району Полтавської області.
Народилася 14 лютого 1915 р. в с. Лелюхівці Новосанжарського району Полтавської області. Після закінчення 7 класів місцевої школи пішла працювати в колгосп, який заснували в селі ще в 1929 році. Працювала в ланці Мокляк Катерини, де виконували різні с/г роботи. Але потім працювали по вирощуванні цукрового буряка. Сім’я була багатодітна (7 дітей). Батьки теж працювали в колгоспі. Платили дуже мало, видавали зерно на трудодні. Грошей не давали зовсім. Жили за рахунок свого підсобного господарства. Як колгоспникам, нам було виділено 0,15 га землі. Жили бідно, з села майже ніхто не йшов вчитися в середню школу, що була в райцентрі 15 км від села. Але гірше стало восени 1932 р., коли план заготівлі зерна на колгосп дуже збільшили, а врожай зібрали менший, ніж в 1931 році. На трудодні не видавали майже нічого, а те, що зібрали з свого городу, треба було здати в сільську раду, як податок, щоб колгосп міг виконати план хлібозаготівлі. Біда ввійшла в кожну хату. І щоб врятуватися, люди почали ховати продукти. Найбільше ховали зерно, картоплю прямо в хаті. Викопували яму, а потім утрамбовували, щоб замаскувати. Ховали під піччю, в купі гною в мішках. Приходили з сільради посланці, шукали зерно, заглядали навіть в каструлі. Менші мої 2 сестри і 2 брати постійно плакали і просили їсти.
Їли лушпиння від картоплі, буряка, висівки з зерна. Ховали частину на посів на весну і це було недоторкане. Пам’ятаю, що дуже хотілося їсти. Було страшно дивитися на моїх менших сестер та братиків, які пухли з голоду. Руки і ноги були тоненькі, а живіт великий. Найперш померла бабуся. Поховали її на цвинтарі в селі. Спочатку ще з дощок збивали домовину. А потім мертвих в селі було так багато, що не було кому виносити їх на кладовище. З колгоспу давали підводу, яка їхала вулицями села і підбирала мертвих і всіх скидали в одну яму, не писали ніяких прізвищ на хрестах. В нашій сім’ї померла бабуся і двоє дітей. Вижило нас троє старших. Це був страшний час, бо людей мали ні за що. Влада радянська, хоч постійно підкреслювала, що турбується про людей, зовсім про них не турбувалася. Партійні активісти нишпорили в кожній хаті, забирали останню картоплину з дитячих рук. Пам’ятаю найменший братик Миколка був дуже хворий, дуже плакав, мати дала йому кусень хліба, вмокнувший у воду. Якраз надійшли в кованих чоботях, ситі, червонощокі з морозу «активісти». Один з них розірвав подушку, пір’я посипалося по хаті, а кусочок хліба в ручці Миколки забрав нишпорка і кинув на долівки, притоптав його чоботом. Це було страшно!
В скорому часі в 1936 році, я познайомилася з Мензатюком Василем Дмитровичем 1907 року народження, уроженцем Карпатського краю, який втік з свого села від польського пана на Радянську Україну до родичів.
Ми одружилися і після війни в 1948 році він забрав мене в своє село Підгайчики Коломийського району. Він давно помер (1977 р.), а я живу з дочкою Євдокією. Мала 4-х дітей, 8 онуків, вже і правнуків дочекала: Максимка і Анну. На свою Батьківщину не приїздила ні разу з того часу, бо вся родина, яка залишилась там, повмирала: одні від голоду, другі від хвороб через голод.