Місце запису: Вільнянський р-н., Запорізька обл.
Дата запису: невідомо.
Хто записав: Рибаченко Г. О., Леончук Н. В.
Респондент: Савченко Тетяна Іларіонівна, 1926 р.н.
Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Малокатеринівка Запорізького району Запорізької області.
Мій батько – Солоп Іларіон Архипович, 1900 року народження, був місцевим жителем. Працював на заводі «Комунар» у Запоріжжі контрольним майстром, а потім начальником ВТК. Мама – Солоп Наталя Кіндратівна, 1901 року народження, родом із сусіднього села Царкут. Вона була домогосподарка. Виховувала нас, чотирьох дітей: Валю, Олену, мене і найменшого Василька.
У 1932 році мені було 7 років. Уже взимку ми відчули наближення голоду: хліб почали видавати по карткам з розрахунку 200 г на день. Батькові родичі допомогти нам не могли. Їх було 10 братів і дві сестри. У кожного своя сім’я, діти… На наше щастя, мамині старші брати мали в Царкуті своє господарство і потроху допомагали нам. І хоч голоду у сім’ї не було, але їсти хотілось завжди.
З осені було ще картопля, але взимку їли тільки крупу. Сідали їсти усі разом. Кашу мама насипала у мисник, з якого їла вся сім’я. Потім мама прибирала чавунок з кашею аж на верхню поличку шафи. А їсти так хотілось… І тоді старші сестри Валя і Оленка підсаджували мене, щоб я надібрала з чавунка їм, і, звісно, ж собі, хоч по жменці каші. Наші хитрощі не лишались непоміченими для мами.
“Дівчатка, дивіться: он у кутку висить ікона. Боженька дивиться на вас і все бачить. якщо ви ще будете красти кашу, він вас покарає.”
Ми терпіли день – два, але ж їсти хочеться… Отож і зважилися. Спочатку сестри підсаджували мене до ікони, і я завішувала її байковою хусткою, щоб Боженька нічого не бачив. А потім ми крали кашу… Одного разу забула стягти хустку з ікони, мама глянула – і все зрозуміла. Добряче вона тоді нас відлупцювала! А тато, коли прийшов додому і довідався про це, нагримав на неї і сказав, щоб вона ніколи не била нас тільки за те, що ми хочемо їсти…
У наших сусідів Семена і Олександри Самарських було п’ятеро дітей: Марія, Іван, Василь, Гриша і Люба. Семен робив на «Комунарі», а Олександра була з дітьми. Була у них корова, але коли закінчилися запаси харчів і їсти було вже нічого, корову зарізали. Хлопці, Василь і Гриша, були хрещениками мого батька і, хоч як нам самим важко не було, мої батьки намагалися допомогти сусідам. Але у дітей вже починали пухнуть ноги. На початку весни 1933 року Вася (8 років) і Гриша (6 років) об’їлися про просуреників (це такі жовтенькі квіточки, вони першими з’являються з-під снігу). Я ходила дивитися на хлопчиків. Вони бідні були ледь живі. Їхнього батька викликали з заводу. Він на дрезині по залізниці приїхав додому, схопив хлопців – і знову у Запоріжжя. Тільки завдяки цьому лікарі змогли врятувати їм життя…
По Комунарській вулиці у крайній хаті жили Кирило і Олена Саєнки. У них були хлопці: Дмитро (1924 р. н.) і Микола (1928 р. н.). Ми з ними разом гуляли, старші діти ходили з Дмитром до школи. Так от, ця сім’я дуже бідувала. Уже весною 1933 року хтось із сусідських дітей сказав, що Дмитро й Микола, мабуть, скоро повмирають, бо вони дуже пухлі. На них жахливо було дивитись, ми навіть плакали. Забрали хлопців у лікарню. Дмитро з’явився в селищі влітку, а Микола – аж через два роки!
Дід і баба Кухаренки жили на вулиці Прибережній. Неподалік від них жив дід Солоп (ні, він не наш родич, у прізвище, як у моїх батьків). Так вони всі вмерли від голоду, і ховали їх в один день. Я сама бачила, як діда Солопа винесли у рядні і поклали у труну. А от Кухаренків завернули у рядно, поклали на бричку, і повезли на кладовище. Так і ховали.
У селі було дуже тихо, навіть пташки не літали. Люди ловили котів і їли. На казармах, біля залізниці, жила сім’я Малихіних, яка переїхала сюди з Росії. Вони їли собак. А хто і за що мав би їх засуджувати?! Голод… кожен виживав як міг, слава Богу, хоч випадків людоїдства у селищі не було… ну, а коли вже наступило літо 1933-го, дожили до косовиці – голод почав відступати…