Місце запису: м. Монастирище, Уманський р-н., Черкаська обл.
Дата запису: невідомо.
Хто записав: невідомо.
Респондент: Савченко Анастасія Федорівна, 1921 р.н.
Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в місті Монастирище Монастирищенського (потім Уманського) району Черкаської області.
Спочатку прийшли до тата з сільської ради, щоб він ішов розкуркулювати своїх сусідів. Він не пішов і тоді прийшли до нас забрали поле, коней, корову, розкопали сіни, шукали зерно. Тато поїхав в Середню Азію на роботу. Осталася мама з п’ятьма дітьми. Я була найстарша. З сільської ради приходили щоденно і все забирали. У мами були дуже гарні хустки, то вона нам їх в пазухи запихала, щоб не знайшли. А коли не було що забрати, брали маму в сільську раду, допитували, де вона хліб ховає. Так щодня по кілька разів на день, випускали, а потім забирали.
Діти самі в хаті плачуть, хочуть їсти. Я, як найстарша, варила квашену капусту, без хліба, без картоплі. Це був 1932 рік, грудень. Коли наступив Святвечір, мама прийшла додому і, щоб не забрали знов, пішла ночувати в скирду в поле. Коли мама лежала хвора і діти плакали голодні, я одягала мамину свитку і йшла до вчительки, несла їй мамині хустки. Вона їх продавала і віддавала мені гроші або сама купувала хустку чи купувала кукурудзяну муку, я варила затируху (мука з водою), норма була – стакан муки на всю сім’ю.
Селом пройти не можна було, скрізь плач дітей, які просять їсти. Приїхав тато, його заробітку вистачило нам лише на два тижні. З приходом весни стало легше. Люди їли траву, коріння. Але садити город і сіяти поле не було чим. Померла мама і троє сестричок. Залишилися тато, брати, я. Мене забрали в дитячий притулок. Там ще важче було, всі діти були різні. Билися навіть за кусок хліба.