Місце запису: м. Бердянськ, Бердянський р-н, Запорізька обл.
Дата запису: не вказано.
Хто записав: Семічєва О. А.
Респондент: Родина Катерина Опанасівна, 1925 р. н.
Під час Голодомору 1932-1933 років проживав в місті Бердянськ Бердянського району Запорізької області.
Родина Катери Опанасівни під час Голодомору 1933 року перебувала у місті Бердянську. Жили вони по вулиці Горького, 50 у комунальній квартирі. Батько Катерини Опанасівни помер ще до штучного Голодомору. Їй було 8 років. Мати, поки були сили, ходила на роботу. Ще була бабуся Галина та сестра. Всіх треба було накормити, одягти. Їх сім’я була бідна, тому вони і підлягали, як і їх сусіди, «знищенню». Найжахливіше, що поряд жили військові, їм радянська влада допомагала (давали більші пайки, мали постійний заробіток, жили у теплі, мали що одягти). Родина Катерини Опанасівни та інші бачили все те і усвідомлювали ці жахливі факти. Але ж люди все ж робили, що завгодно, аби ж вижити. Так, у місті Бердянську існували так звані Торгсини – це об’єднання, яке міняло хліб та пшоно на коштовні речі. Більше цінувалось золото. Катерина Опанасівна пам’ятає, що бабуся також віднесла свою золоту коштовність (золотий ланцюжок). Який же був відчай, коли вона побачила, що за нього дали – жменю пшона та 100 г хліба. І на це вони – 5 чоловік – повинні були прожити. Влітку Катерина Опанасівна з матір’ю намагалися ловити бичків (бички були дуже здорові і їм би хватило десяток на день). Але біля моря стояли «вартові». Вони відганяли людей батогами, щоб люди не ловили рибу.
Тут бідні люди могли побачити, як з порту виїжджають потяги, навантажені зерном (це в той час, коли вони голодні). Катерина Опанасівна напевно знала, що вантажать зерно. Вона одного разу, вночі, ховаючись від вартових, ловила бичків, а тут якраз вантажили і один мішок розірвався. На землю посипалося зерно… Вона також знала, що це все вивозиться за кордон.
Бачила вона й таке. Мішки заставляли носити бідних робітників, за ними спостерігали іноземці, які завжди були добре вдягнені та нагодовані. Керівництво порту давало їм ще нашу справжню паляницю. Вони не доїдали її і кидали у море. Бачачи це, бідні вантажники, які завжди були голодними, непритомніли. Їм хотілося плигнути у море та зловити цей хліб. І від того, що вони не могли цього зробити, губили свідомість.
Взимку завжди було голодно, вугілля не вистачало. Люди власні меблі рубали на дрова. Робили це і в родині Катерини Опанасівни. На обід їли затірку, яку не можна було і в рот взяти. Ще влітку збирали корінці, якусь траву, а взимку з цього варили окроп. Ще Катерина Опанасівна пам’ятає, як вони їли ячменні блинці, для цього розтиралися ячменні зерна, а вони ж гіркі. Це було для них святом, подією.
Ці тяжкі умови відбилися на здоров’ї, у людей пухнули ноги, вони не могли ходити. В родині Катерини Опанасівни залишилися жити її мати та вона.