Місце запису: с. Миколаївка, Миколаївський р-н., Одеська обл.
Дата запису: 04.07.2008 р.
Хто записав: Петрова Наталія Олександрівна, Гетманець Святослав Анатолійович, Димура Олександр Миколайович.
Респондент: Рермак Людмила Борисівна, р. н. невідомий.
Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в селі Миколаївка Миколаївського району Одеської області.
Мама колись розказувала, що вона в 1933 році, а їй було 18 років, вона робила на коморі, це така колгоспна комора була, там зерно стояло. Розказувала, що сильно багато людей голодувало і присилали до неї діток. Тітка Марфа завжди присилала свого меншого хлопчика з мисочкою. Тоді вже поняли всі, що вона тому дає, і вже остальні діти приходили. Та вона казала, що всегда така розстроєна була із-за нього, що діти йдуть, і дітям не откажеш, і треба дати, і сама боялася. Не неврожай був, а просто у людей позабирали все, що було. Все зерно позабирали, і птицю, і корову, і все, що можна було забрати.
Я не знаю, хто відбирав харч, ну, вона розказувала, що були і свої. Я не знаю, хто приїжджав, но було що ходили і свої, і кажуть, такі шпички залізні кругом тикали, шукали і все рівно находили. Люди плакали і просили, і умоляли, але хто слухав тоді, хто дивився, ніхто ж на це не дивився. Даже були такі, ось напрімер, ховали де там зерно. Ото дітей туди посилали. А було закопували і в хатах. Землі тоді не були змастені. Щоб не якось замаскувать, все одно находили. Сусіди докладали один на одного лише у війну, тоді на маму заявляли руминам, що вона в колхозі була в комсомолі. У мене дедушка з бабушкою зажиточно жили, вони робили тяжко, якось вони уміли крутитися, у наших ніхто не голодували, але все рівно заявляли і приходили і все, були у нас тут такі.
Ну, ось до мами присилають дітей, ну як вона не дасть. Можна сказать даже, крала тихесенько, ну, каждому мисочку яку чи тарелочку. Рядом с нами оце жінка, Бойко її фамілія, так оце вона пішла назбирати колосків, так оце їй дали три роки, а діти самі зостались, самому старшому було вісім год. Осталися, а її забрали в Чорнобиль. Я знаю за цих лише, що вони осталися маленькі, у них були родичі якісь недалекі, які забрали їх до себе, поки вона не вернулася. Ну, от вона колосків назбирала, а її посадили. Дали їй три годи тюрми.
Казали, що забирали все: корови, коні, свині, збіжжя. Одежі не брали. Усе здавали тоді, все забирали. Були такі, що не хотіли йти до колгоспу. Ось мій дід і не хотів би, все одно силою заставляли. Все в колхоз здав, що було господарське.
Поля, напевно, що охороняли, раз людей заарештовували і висилали. Не голодували у селі начальство. І ті, що забрали все, не голодували. Ті усе мали. Казала мама, що люди пекли якісь коржики із трави, чи з полину чи з чого, я навіть не знаю. Голуби різали. Мама мого чоловіка розказувала, що у неї хотіли забрати дитину з коляски. Це вона на Дачній жила. Каже, що оставила коляску надворі і говоре – прийшла одна, труситься вся, і вже тую дитину прямо з коляски витягає. А вона у вікно глянула, вискочила, наробила крику і оце одігнала її. А то була б забрала дитину, і такі случаї були у них на Дачній. Вона розказувала, що забирали дітей. Але в нас такого не було.
Один бензовоз у нас був нещасний, і то як наліплеться у нього людей, той учитися, той ще щось – бо їздити не було як. В принципі не було за що. Наверно, у містах теж був голод. Мама казала, що її тітка ходила по смітниках збирала там щось. То, наверно, було в городі так само. У нас не дуже багато людей померло, а то в других районах повмирало. У нас померлих від голоду ховали на кладовищах, а по других містах не знаю. Сьогодні в сім’ях поминають родичів загиблих у 32-33 роки. Сьогодні хто його знає, хто кого поминає. У нас тоді красива була церква, розтянули її геть, тракторами розтягували. Отам де зараз банк, ресторан була. Один поліз, Якименко його фамілія, дзвони знімати, а його як кинуло звідти на землю. Раніше пам’ятників жертвам Голодомору не було. У кого в сім’ї помирали, то хоронили, конешно, і хрести ставили. Ви знаєте, може, самі люди винуваті, що допускали до того, що можна було ними помикать як хочеш і забирати все. І це ж треба було проти цього якось воювать, якщо знали, що діти голодать будуть. А відчасті напевне влада. Було таке, що люди виїжджали до родичів в інші райони країни, це ж бо мій дядько переїхав. Так він і не повернувся, там і помер.
Молодь сьогодні вряд лі щось знає. Син молодий якось не дуже сприймає. А дочка старша і вона більше сприймає. А молодь просто послухає і на цьому кінець. Батько і мама були на роботі, і в 47 році ми вже не голодували. А старші мої це вони трохи застали, що голодували. У 47 році мама казала, що люди теж мерли, але не так, конешно, як у 33 році. Виживали тоді у селі хто як може: міняли одяг, домашні речі. Міняли друг у друга. Мама ж робила на коморі, і сім’я не бідувала, і людям допомагала. Казала мама, що комору забивали доверху, значить, було зерно. А тоді хто куди забирав, непонятно.