Місце запису: с. Талалаївка, Ніжинський р-н, Чернігівська обл.
Дата запису: 2 серпня 2003 року
Хто записав: Куць Олег
Респондент: Радченко Марія Евленівна, 1925 р.н.; Бець Катерина Евленівна, 1920 р.н.
Під час Голодомору респонденти проживали в селі Сиволож Борзнянського району Чернігівської області.
Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932–1933 роках або у 1946–1947 роках?
Пам’ятаєм, аякже.
Які на вашу думку могли бути причини голоду: неврожай, засуха, податки, чи забирала врожай влада?
Забирали урожай увесь. Всей вивезли кудись, повивозили кудись, людей обибрали полностью.
Якщо відбирали у людей вирощене в полі, городі, то хто це робив?
Комітетьчики.
Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховування зерна?
Цього я не знаю, не було в нас.
Як це відбувалося? Чи ті, що відбирали мали якісь документи на забирання продуктів?
Да з сільради. Були комітетьчики, заложені у них документи були. Вони ходили з палками такими і забирали все чисто у колгоспи.
Чи застосовували до людей покарання, побиття, висилання, арешти?
Висилали. Висилали на Соловки їх, которі не хотіли колгосп іти.
А побиття?
Побиття, може, й били їх, я не знаю. Я мала була.
Чи мали зброю ті, що ходили відбирати хліб у людей?
Не в усіх. У старших буля зброя, у старших, комітетьчик старший, буля зброя, а в тих не було, у менших.
Як люди боронилися?
Ніяк не боронилися. Шо їм робить? Боялись вони.
Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?
Ну хіба за пазухою, а то скрізь понаходять. Палками шукають, встромляють по сараях і по городу ходять, де ти закопав найдуть.
У землю встромляють?
У землю. Палки в землю.
Хто і як шукав заховані продукти? Як їх звали?
Ну я ж кажу тобі, комітетьчики звали їх. А як… Ну вони, оці комітетьчики, при мні і ходили. Одні комітетьчики оце в колгосп зводили їх, нас усіх. Більше не було, ці ж оції, як їх, тільки комітетьчики.
Скільки їх приходило до хати? Хто це був?
Були комітетьчики. Ну тіки приходило і по п’ять і по шість, і по десять. Всі як до кого, як … великий, багато в нього всього – більш іде, як якійсь там нижченький – дві корови – той прийдуть і заберуть.
Дві корови – це такий нижченький?
Це вже нижченький, це вже мєлкій. Роботяга мєлкій.
Де можна було заховати продукти харчування?
Не де не заховаєш. Де ти заховаєш, як я знаю усе?
Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?
Да. Їсти оставляли на весь год до нового урожаю. Хто первий пошов. Приходили питать: і я йду перва. Значить мені оставляють корову одну там, порося одне там. Як в мене багацько, то оставляють зерна на кожного чоловіка, яка в тебе сім’я, скільки положено вони вищитали до самого нового урожаю.
Забирали лише продукти харчування чи й інші речі – одяг, рушники, худобу тощо?
Все підряд забирали, хто не йшов у колгосп. Все забирали із скрині, все вивозили, не оставлялось нічого в хаті. Даже із сарая і клуні позабирали.
Що таке закон про «п’ять колосків»? Чи чули Ви про нього?
Ну п’ять колосків тоді не було, а це в 1947, в 46–47-му. Ми ходили собирать колоски вже ж. Так об’єзжчик стріляв. Та так стріляв, так помикав.
Так у повітря стріляв?
У повітря, повітря. І даже судили за колоски, судили по п’ять год давали. Судили даже за колоски.
За один колосок судили?
– Та не за один.
– Собирав. Шо ти в майку назбираєш? Одного судили по п’ять год.
– Одного судили да після війни.
Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?
Ні не дозволяли. Приорували, а не дозволяли приорували.
Приорували?
Да, те є візьмуть і приоруть.
Хто охороняв поля, колгоспні комори?
Об’єзжчик.
Один?
Ну, колгоспну комору – сторож, а поля – об’єзжчик. Ну, в нас чотири колгоспи, в колгоспі було чотири об’єзжчика. Було чотири колгоспи – чотири об’єзжчика.
Так у них була зброя?
Та була ж там. Я кажу – стріляли. Стріляли. А шо чи вони там так. Нікого не вбили. Стріляли – так лякали.
– Лякали, а вбить – не вбили.
Чи хотіли люди добровільно йти в колгосп?
Нехто не хотів. Не знали, шо це таке за колгосп, і ніхто не хтів.
Чи змушували людей іти до колгоспів і як?
– Ну, змушували ж усіх. Забирали і звозили. Як підеш у колгосп, оставлять тобі їсти.
– Шось трохи.
– Не підеш у колгосп – заберуть усе чисто і остаєшся голодним.
– Як у одного-двух забрали, то вже останні мусять іти. Бачать, шо всі ідуть.
– А тоді ще куркулів і не приймають.
Де переховували худобу, щоб не забрали в колгосп?
Не де не переховували, бо в нас лісів не було, шоб ховать, а на поле не виженеш. Так шо, може, у когось і переховували, а у нас ні.
В який час ходили забирати у людей зерно, продукти?
Із утра до вечора.
Скільки разів приходили до хати?
Та їм одного разу хватало. Як прийдуть, то вже відберуть усе. Після них нічого не остається.
Коли почали люди помирати з голоду?
Ну коли? Як обібрали все. Кому оставили, шоб в колгосп пішов, тії ще ж жили, а у которих забрали все і зразу і голодували.
Що було з малими сиротами, чи ними опікувалася держава?
Ніхто їми не опікувався. Хоч умирали, ніхто тоді, тоді наче про сирот і думать нехто не думав.
Хто не голодував у селі і чому?
Ну тіки ті, хто пішли зразу в колгосп. То їм … голодували. А їсти, шоб так уже всього було – ні. Ну, для їх оставили до самого нового. Так шо ті, хто пішли перші в колгосп, ті не голодували.
Хто зумів вижити?
Той і вижив, хто у колгосп пішов, а хто не пішов, позаганяли нас на Соловки.
Чи допомагали люди один одному у виживанні від голоду, чи ділилися продуктами?
Та нехто не ділився, бо кажде замикалося, шоб як осталося, то не обобрали іще. Нехто не ділився, кожне… боялися люди.
А обирали тільки комітетчики чи ще хтось?
Ні. Як тобі сказати, комітетьчики обирали вдень, а вночі банди набігали, Керенський там якийсь, тоді якийсь Махно, тоді ше ше. Ну, в общім ще тії ходили, такі банди, а шо вони тоді казали, шо вони банди і ми знаєм, шо вони банди. А чи вони банда, чи вони ще хтось. Ходили тоді, наскакували в колгоспи, палили, де колгоспи вже позводили, палили худобу, а тії, а вночі боялися, закривалися й боялися даже виткнуться, бо, теє, може, й банда прийшла. Так шо нехто не з ким не ділився. Всі боялися.
Які засоби вживали до виживання?
Кажне по-своєму виживав. Поняв? Кажне по-своєму. Як ти можеш вижить До мене ти не підеш. Ну, може, дам я тобі раз їсти. Ну більше не дам, поки сама буду голодна.
Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?
– Мо й хто мав, ми не голодували, так я не знаю, бо треті в колгосп пішли. А це батьки наші треті в колгосп. А тії не буду казать.
– Може, й ділився хто потрошку, та й, може, ділився. Нічим було дуже.
Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?
– Ну, це знаю я. Які ягоди не були, так споживали. Знаю липу, липин ото листя і ото бруньки товкли, їли, так ходили. Бруньки весною ходили обривали і їли. Паслін їли.
– Калачики якісь.
– Калачики їли, це із того. Тоді того, макуху їли, льоновую і горчишна всяка в хліб кидали. Макуху вживали. Оце такеє. Собирали та й на поле ходили собирали, де картошки були, так картошка зогнила, воно наче крохмаль так оставсь. Собирали ту картошку, крохмаль, варили кисіль.
З яких дерев, рослин вживали листя, кору в їжу?
Ну, це ж я тобі розказала.
Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?
– Я не знаю, не буду й казать тобі, яких вони плазунів. Може, хто з голоду так і криси, миші їли. Я не знаю.
– Не чули такого.
Чи можна було щось купити у місті, чи виміняти?
Ми некуди не ходили і в місто некуди не їздили і не міняли. В 1947 году із городов їздили міняли.
Із города у села їздили?
Із городов у села їздили. В 47 году немець повивозив усе. Так у нас пооставалось. То ж позакопували. Немец же не ходив, не шукав так, як ото наші комітетьчики, а так пооставалося. То намолотили самі, то поховали, то так ще осталося. Дак тоді ходили все время городські люди ходили, носили все ж. Одежу носили, тряпки і ми міняли. Це я знаю.
Чи був голод у містах?
Я думаю був, раз ходили мінять.
Так це був у 1946–47 чи в 1932–33?
Та він і в 33 був. В 33 був і в городах, і в селах – скрізь. Тільки пайки давали в городі. Якісь пайки давали. В нас не давали нічого, а в городах пайки якісь давали. Так, може, за те тільки і жили. Ну а голод, считай, був раз пайки, так і голод був.
Скільки людей померло у селі? Чи є такі відомості?
– Немає. Ніхто їх не записував. Їх порозсилали усіх, то по Соловках, то по… Люди тікали, считалось раньше на путя, на чиконку казали робить ходили, то в Москву повиїзжали.
– Та пороз’їзжались.
– Пороз’їзжались та шо бачать, шо вже вот вої їм уже так пороз’їзжались скрізь по світу, повтікали. Наших тож багато, і в Баку була тьотка, і в Москві багато, і в Малоярославці, і в Дарниці.
– Та багацько.
Чи відомі випадки людоїдства у вашому селі?
У нашому селі я не знаю. А чула от людей, чула, шо були люди, шо їли друг друга. Було… Чутки пройшли такі, шо в якомусь селі, шо мати уже так, шо мати свою дочку зарізала чи задавила і в піч усунула в чугуни. І тоді хтось доказав, так прийшли до неї. Так вона кничить: «Моя донечка в печі! Моя дочечка в печі!». Вона дожидала ще їсти її. А так в нашому селі я не чула.
Де і хто хоронив померлих від голоду?
На кладбищах. Собирались люди гуртом і ховали, потомушо є й такі, шо родних не було в них, треба було хоронить. Не лежатимуть, бо тільки ж болезні будуть. Хоронили на кладбищах. Чотири в одних тих, в одних могилах, кидали та й все, бо я це знаю.
Та під немця в нас побили бригадирів – комітетьчиків. Так таку викопали, Миколайович. Так викопали ямку таку і там чоловік, може, двадцять закопали. Така здорова могила насипана, закопали. Це немец як був, так мадяра.
– ти знаєш, шо я думаю, Господи, там і не поставили нічого.
– Ну чого вони все время поминають на тому на…
– Поминають.
– Все время поминають. Миколяєва тая поминає все время. Я ходила даже.
– І шо нема. Пам’ятника нема.
– Який там пам’ятник, як там страшне, така могила здорова.
– Це ми добре знаємо тих.
– Під німця це було у мене. Сосєд у нас був поліцаєм. Так Маринку як убили, а я йшла до тьотки Лєнки, іду дивлюсь – по снігу кров, а він сидить верхи.
Хто? Поліцай?
Поліцай. Сидить верхи. Наш, наш. Поліцай сидить верхи й їде. Я думала, шо вони кабана де закололи. Приду, а вони кажуть: «Маринку забрали, Маринку вбили». І той сидів верхи поліцай тей же, Пантюх наш сусід і повезли на кладбище. І звозили їх на кладбище у могили.
Мадяри і палили там, голова сільради була молода, така хороша женщина, директор школи він був. Так і спалили двоїх діток. Ми ходили дивиться. Так, це вже немці, вони не немці самі – мадяри вбили. Так мадярка було, так одно у тому, у воді купалось – малесенького убили, другого у ліжку вбили. Тоді тую, це шо голова сільради, так цюю вбили, ми тільки ввійшли так коло хати, коло дверей. І дівка була. Так дівку Ольгу. Ольгу вбили у кроваті. Читала книжку, так і книжка отак лежить і не згоріла книжка, і запалили.
– Я ж тоже заходила, ішла ззаді і зайшла. Глянула у хату: ту ж вона запалена і обгоріла. Глянула – чуть не вмерла.
– Оце таке, таке було. Так ми стірали бельйо матері. А вони поїхали по чемодани. Позабирали все чисто. Так ділились тут, у Пантюха.
Мадяри?
Да, мадяри. Приїхали сюда. Так мадяри п’яні. Так прийшов, а я злякалася – стою, а він підійшов і каже: «Не бойсь, не бойсь. Так, немец – хорош, і українцесь – хорош, а мадяр – плох, продан».
Це він сам про себе казав?
Да. Значить, їх не брали на фронт, а тільки в оцю експедицію карательну.
– В карательний отряд.
– Так оце, оце вони і їздили. Приїзжали, не казали немці, приїдуть мадяри. В нас 25 семей побили в селі.
Мадяри?
Ага, це під німецьку.
Чи відомі у вашому селі місця захоронення людей від голоду?
Ну, ніде не відомі. Від голоду – ніде не відомі. Я нічого не помню. Їх хоронили так, де всіх. У нас кладбищ багацько, так шо ніхто їх там не щитав. Не відомі та ж вони.
Чи поминають їх на Проводи, Гробки, Зелені свята?
– Не знаю. Сейчас я не хожу, так не знаю, чи їх поминають. Та, наверно, кажне своїх поминає убієнних.
– Хто остався – так спомине, а хто ні.
– Так, убієнних усіх поминають, і їх також. Як їх уже давно забули.
Чи згадують і поминають померлих від голоду в церкві? Тепер і за часів радянської влади?
За часів радянської влади і церкви у нас не було ніде. Поминать у нас нехто не поминає їх, а теперечки, наверно ж, поминають Голодомор. Хіба, може, я не чула, шоб у церкві сейчас поминали Голодомор. Була в церкві, но не чула, шоб поминали про цей Голодомор. Ну, поминають, може, там погиблих на війні, а так я не чула.
Чи є у Вашому селі церква? До якого патріархату вона відноситься?
У нас у селі є церква тепера – хрістіанська. А шо це таке – хрістіанська.
А до Київського патріархату чи до Московського?
Це до українського нашому, українського патріарха, не Московського.
Чи встановлені в селі хрести, пам’ятники померлим від голоду?
– Ні, неде не встановлені, неде у нас неде не встановлені.
– Та й візде нема.
– Хтозна. У нас нема.
Чи знає сучасна молодь села про голод 1932–1933 років, зокрема, чи розповідали Ви про це своїм дітям, онукам, сусідам?
– Ну, сусіди і самі знають, а дітям розказували, ну, вам розказували. А чи ви знаєте молодьож не знаю. А деякі, може, вообще не знають, шо був голод.
– Як це так, каже, хліба не було? А де дівся хліб?
– Ні, молоді люди мало знають про Голодомор.
– Це як інтересуєся, то я розкажу, шо я знаю, так, а так.
Кого Ви вважаєте винним у загибелі багатьох людей?
Наверно, жизнь така. Кажне власть держалося: совєти собі, тії собі, ті собі тягли. Ну, совєти перемогли. Ну, я щитаю, шо совєти і зробили голодовку. Може, там були які враги народа. Спеціально зробили голодовку. Ну хто ж же був тоді, не знаю. Ну, хто ж же зробив цю голодовку. Отакі врожаї були здорові. Стільки зерна в нас позабирали, хто ж же зробив же її голодовку. Вони должни знать лучше – начальство.
А врожай в 1932–33 гарний був?
Все время гарний був, а після войни які врожаї були! В колгоспах уже не такі врожаї були як тоді. Тоді у всіх гноянки були такі, землі хороші, бо вони тоді прикопали землю, так ти її угноюєш все, шоб були так такі врожаї були здорові. І жита дуже багато, хліба дуже багато було. Ну його вивезли весь. Розказували, шо ешелонами везли, і тії банди, та Махно, та всі підривали поїзда, так валялись по всьому, кажуть, тому розсипане зерно. Так тоді комітетьчиків зганяли, шоб стерегли їх, так тії, шоб не брали зерна, і так воно і пропадало зерно теє. Ну да, й, наверноє, в столицю возили в Москву. По городах, може, возили, не знаю. Ну, вивозили з села, із України вивезли полностю все. Україну полностю голодну зробили. Таш не знаю як.
– Україна зроду не голодувала б.
– Ну тоді робили здорово.