Місце запису: невідомо.
Дата запису: невідомо.
Хто записав: невідомо.
Респондент: Пилипенко П. Г., 1921 р.н.
Під час Голодомору 1932-1933 років проживав в місті Кременчук Кременчуцького району Полтавської області.
Народився я в 1921 р. Моя пам’ять зберігла достовірні картинки подій, що проходили одна за одною на моїх очах. В деякій мірі я був залякнутим хлопчиком, у дорослих нічого не питав, а лише чув і бачив. Причина голодної смерті була в масовому вилученні хліба, байдуже й безвідповідальне зволікання з розподілом прибутків на зароблені колгоспниками трудодні. Сотні тисяч людей фактично залишалися без засобів до існування. Мій батько з сім’єю жили в селі Чапаївці (Богушкова слобідка) Золотонішського району, Черкаської обл.
Якось увечері забігають до хати мама із відчаєм у голосі, звертаючись до нам, дітей, що гралися на полу, сказали: “Сидіть діти самі, я побігла на збори, бо кажуть, так обкрадають, що заберуть весь хліб. Ой, Боже мій, помремо з голоду!”
Татуня були на степу, біля своєї землі, звідки возили хліб у снопах додому. На другий день вранці, коли я вийшов з хати, у дворі стояв височенний віз із снопами пшениці, татуня біля нього, а мама йому розказувала про збори. Він казав: «Нічого я їм не дам. Будь вони тричі Богами прокляті!». Але це були слова відчаю. Пам’ятаю, що ходили збирали зерно з зброєю, приховати щось було неможливо. Хліб, обмолочений ціпами, довелось віддати.
Думаю, що від голодної смерті нашу сім’ю врятували великі гарбузи, які на диво здорово вродили в нашому дворі. Вони лежал в хаті під полом, під лавою, під столом і зберігались майже до весни 1933 року. Наша хата була одна з крайніх біля шляху, який вів до села Панська, а далі – на п’ятикілометровий дерев’яний міст до Черкас. Це був битий шлях, по якому їздили кіньми і волами і ходили пішки. На усій дорозі лежали мертві люди. Страшна голодна смерть косила людей, особливо весною 1933 року.
Нам у вікна було видно, як панскосільці бредуть по дорозі в наше село, можливо на базар, або знайти яку-небудь їжу. Часто заходили і до нас. Мама пригощала їх гарбузом, тушкованим в чавуні. На піщаних кучугурах за селом росли козельці. Цієї жахливої весни 1933 року люди рвали і їли корінці. Але зголоднілим, опухшим людям ця їжа не допомагала. Часто чув із розмов дорослих: «Їв, їв корінці та й помер». На вулиці проти нашого двора була галявина, яка весною заливалась водою, і тому вона була зеленою. Страшенно хотілось хліба. Мама його не пекла ще з осені. Замість нього, пекли, з дозволу сказати, оладки, що називалися «щоденниками». Восени вони були ще їстівними, а до весни ставали все гіршими. Товкли в ступні облущені кукурудзяні качани, і кількість цього порошка в «щоденниках» весь час збільшувалася. Батько якось поцікавився в сільського лікаря, чи не шкідливо їсти оладки з товчених качанів. Він відповів: «шкідливо, але не їсти ще більш шкідливо».
Пам’ятаю, в школі в нашій групі був хлопчик Жовтобрих Яшко. Його батько працював, здається, на залізниці. Яшко часто брав у школу хліб. На перерві він тримав у руках кусень справжнього хліба і їв, хизуючись. Знаючи підступну вдачу цього хлопця, я намагався не дивитись в його бік.
Знесилених голодом людей придавила колективна колективізація. З північної сторони нашого подвір’я жив Дораш з дружиною в невеликій хаті під солом’яним дахом. Для нас, дітей, вони були хрещеними батьками. Коли ми, малота, гуляли на подвір’ї, хрещена мама через плетений паркан іноді пригощала нас цукерками. Сьогодні, про це страшне життя розповідаю своїм онукам, щоб вони це пам’ятали і вшановували пам’ять тих людей, які померли голодною смертю.