Місце запису: с. Олександрівка, Пирятинський р-н., Полтавська обл.
Дата запису: 2009 р.
Хто записав: пошуковий загін «Калина» Олександрівської ЗОШ І-ІІ ступенів. Керівник Красоха О. М.
Респондент: Приймак Михайло Степанович, 1927 р. н.
Під час Голодомору 1932-1933 років проживав в селі Олександрівка Пирятинського району Полтавської області.
Михайло Степановичу, чи пам’ятаєте Ви часи Голодомору?
Звичайно, пам’ятаю. Хоч і був я малим, мені було десь 4 роки, але ці страшні дні на все життя засіли в моїй пам’яті.
Розкажіть, будь ласка, коротенько про найпам’ятніші події того часу.
Ви знаєте, коли вся Україна помирала від голоду, порівняно з іншими селами, голоду, як такого, в нас не було. Якщо в Сліпороді або Дейманівці люди мерли кожен день, то у нас за весь час голодовки, так, щоб од голоду умерли люди, точно сказать не можна. Померло багато старих людей, але, хтозна, від старості, чи від голоду. В ці роки урожай був непоганим. Не скажу, що був великий, але і на посівну, і людям їсти вистачило б. Але були зроблені заготівельні пункти, куди вивезли частину, а те, що осталося, зберігалось в коморі. Звичайно, цілий рік всі люди були голодні. І тільки, коли прийшла весна, тоді стало легше. Можна було назбирати ягід, щавлю, молодої лободи. Ну, вже було не страшно.
Як так трапилось, що сусідні села потерпали від голоду, а Олександрівку це лихо минуло?
А це все завдяки керівникам села на той час.
Що Вам відомо про цих людей?
В той час, в 1933 році, керували селом два товариша: Клименко Василь Юхимович (голова колгоспу) і Харченко Петро Павлович (сільський голова). От завдяки їм я і мої односельці пережили голод.
Як їм вдалося в цей важкий період, коли будь яке відхилення від вказівок партії каралось дуже суворо, знайти ресурси для збереження життя людей?
Мабуть, знаєте, що ці хлопці були справжніми патріотами і керівниками, бо в першу чергу вони дбали про свою громаду, а не про посаду. І коли настали важкі часи, їм виповнилось 29 – 30 років. А ці молоді люди, ризикуючи власним життям, життям своїх рідних, умудрилися згуртувати і утримати навколо себе громаду, і це допомогло нам вижити.
Які конкретні заходи були проведені керівниками для збереження життя людей під час Голодомору?
Найголовніше – це було те, що коли в людей не було їсти, Василь Юхимович зробив серед села громадське харчування. В центрі населеного пункту стояв величезний казан, і жінки варили там затірку. Це, коли мокрі руки вмочували в муку, а потім витирали над казаном . Ось ця проста гаряча юшка врятувала життя людям. Коли дома вже закінчились останні крихти, і люди пухли з голоду , вони отримували свою порцію цієї затірки. І вона була спасенною для них. Іще, пам’ятаю, що в сусідньому селі Вікторії набирали людей на роботу. Там за трудодень давали 1 кілограм хліба. І наш голова відправляв туди тих, хто мали багато дітей, пухли з голоду , тим, які потребували найбільше допомоги.
А особисто Ваша родина потерпала від голоду?
Да, пам’ятаю, колись я сидів на печі дома, а моя мати була на роботі. І от, бачу, одкриваються двері, і заносять мою матір в хату. Вона була безсила від голоду, того що все оддавала своїм дітям. І, от уявіть, у неї не було навіть сили їсти і пити. В пам’яті постають спогади, як вона зціпила зуби, а люди силою ложкою намагалися залити юшки, води.
І коли Василь Юхимович дізнався про наше лихо, він прислав людей, які принесли зерна, їсти. І, дякувати Богу, мати підвелась на ноги. Взагалі, Василь Юхимович і Петро Павлович за період Голодомору, ризикуючи своїм життям, порушували тогочасні радянські закони, робили все для того, щоб врятувати людей. Даже на кінець зими, коли вже трохи залишалось до весни, але будь – які запаси їжі закінчувались, він вивів свою власну корову, наказав її забити, а з цього м’яса готували харчі людям.
І взагалі, моя думка така, що такі люди заслуговують найвищої пошани і поваги – людської пам’яті. Це не можна виміряти різними нагородами. На жаль, вони не змогли дожити до світлого часу визнання їхніх вчинків, розуміння їх героїчної суті, пожертви заради людей. Але приємно те, що в селі їх не забули. Сучасне покоління вшановує їх світлу пам’ять, бо 2008 року відкрито меморіальну дошку. Вони, справді, підкреслили свою людську суть – залишатись людиною в будь-якій ситуації.