Місце запису: с. Матусів, Шполяський р-н., Черкаська обл.
Дата запису: невідомо.
Ким записано: невідомо.
Респондент: Попко Софія Максимівна, 1923 р.н.
Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в селі Матусів Шполянського району Черкаської області.
Коли почався Голодомор, мені було 8 років, я жила в багатодітній сім’ї (я жила), дітей було семеро, батько та мати. я взнала, що настав голод, за столом разом з сім’єю, ми обідали і до нас прийшла наша родичка. Робила вона головою сільської ради, і сказала звістку, що почали вивозити хліб, усе, що було їстівним. Ми всі були здивовані цією новиною, і ховали в погріб все впідряд. Але цих харчів ненабагато вистачило.
Голод – це страшна подія. За перший місяць люди почали масово пухнути і вмирати від голоду. Вони пожирали все, що можна було заради того, щоб вижити. Розповсюджувалися крадіжки, люди не контролювали себе, вони ставили собі єдине за мету – вижити. Вони не зважали ні на кого, думали лише про себе та своїх дітей. Але траплялися випадки, коли люди вбивали своїх дітей і поїдали їх… Це було жахливо, але це вже були не люди.
От біля нас жила сусідка, то з її багатодітної сім’ї залишилася тільки вона, чоловік і один синочок, а всі остальні діти попухли від голоду і повмирали. У батьків хватило совісті їх не з’їсти, вони так і поховали трупів у себе в садку, які і до цього часу там залишилися. Це було не тут, а в Мар’янівці, я родом звідти. Там моя батьківщина.
Щодо нас, то ми вижили всі. Дуже важко нам приходилося, як і всім. Коли все, що можна: бур’яни, збирали весною гнилу картоплю, з криші хати стягували снопи і їли колоски, їли цвіт з акації. А кусок хліба, чи якогось борщу посьорбати – не було навіть і мови. Хліб видавали тільки робочим і то, тільки тоді, як почалися жнива. Одного разу, не спам’ятаю коли і де, я прийшла до столової, де обідали робочі. Я побачила, що їм видають по тарілці супу та по хлібині. Я не видержала, підбігла і вихопила в одного дядька цей хліб і втікла. Дядько не побіг за мною, мабуть йому стало жалко мене. Вдома мені нічого про це не сказали. Ще помню, була в нас корова, і мій батько продав її, щоб за ті гроші купити якихось продуктів. А їздили тоді у Кавказ. От він і поїхав, накупив муки і всього потрохи ще й гроші залишилися. Їхав назад і з невідомої причини помер на своєму сидінні. Це вже було на території України. З станції, де це сталося, нас повідомили про смерть мого батька і треба поїхати за ним. Мати не могла нас покинути, бо ми б повмирали без неї. А поїхала наша ж та сама родичка. Вона поїхала. їй оддали всі куплені батькові речі, гроші, одежу батька, але так ми нічого з цього і не побачили, тільки пуд борошна. А родичкаа батькову одежу і інші речі продала у Шполі і гроші забрала собі.
От такий страшний Голодомор 33-х рр, який забрав життя багатьох людей і мого батька. Я навіть не була на його похоронах. Вже наче і все, що я пам’ятаю.