- Місце запису: село Бурти, Кагарлицького району, Київської області;
- Дата запису: невідомо;
- Хто записав: Рак Ольга Станіславівна;
- Респондент: Петренко Варвара Онуфрієвна, 1927 р.н.;
Під час Голодомору-геноциду 1932-1933 років респондент проживала в селі Бурти, Кагарлицького району, Київської області.
Петренко Варвара Онуфрієвна народилась в березні 1927 року в сім’ї селян-колгоспників. Ще в сім’ї була старша на рік сестра та молодший на два роки братик. Дитинство пройшло у турботах про малого Петрика, в роботі на подвір’ї, допомозі матусі. Зрідка випадало погратися з дівчатками в люлькуіз кукурудзяного качана, чи сплетену з соломи. Тато й мама цілісінькими днями працювали у колгоспі на полі, а маленьких діток віддали в організований односельцями дитячий садок, де по черзі, хтось із вільних жінок дивився за дітьми. Згадує своє дитинство Варвара Онуфрієвна важко навесело, але ось доходить до тих страшних для українських людей років і слова з болем рвуться із вуст, а сльози падають з очей незабутим горем. „Згадувати страшно, думати тяжко. Мати зранку, ще затемна, ходила в місто і міняла одежу, яку вдалося сховати, на жменьку кукурудзи чи гречки. А бригадир дізнався про те, та й почав перестрівати матір по дорозі і забирати харчі. Прийде вона додому, дивиться на нас, плаче. За роботу батьки отримували по мисьці баланди із гречаної полови. Нам, дітям, теж варили таку баланду, але на сироватці. Хліба не було. Ми всі пухли з голоду. Найгірше було Петрику. В нього був великий живіт і ніжки-стебелинки, на яких він ледве тримався. Наприкінці 1932 р. братик помер. Це вже було навесні 1933 р. Неподалік від нас жила вдова з двома донечками нашого віку, з якими ми спілкувалися. Жили вони бідно, в холодній землянці. Зайшли ми з сестрою до них одного ранку, матір і одна із дівчаток мертві лежать, а інша, та що жива лишилася, сидить в куточку і просто виє від страху. Злякані, ми втекли з тієї землянки, сказали батькові, через деякий час приїхала підвода і забрала померлих. А та сирітка десь зникла, ніхто не знає де й поділася. Чого тільки не пережив, як не мучився наш страждалий люд”. Закінчилися ті страшні роки голодомору, тільки почали люди краще жити, як нова біда прийшла на Україну – Велика Вітчизняна війна. Варвара Онуфрієвна попадає в Австрію на роботу. Важка праця, погана їжа, холод, страх, хвилювання за рідних – ось все що пам’ятає про ті часи жінка. А потім було визволення, повернення додому. Диво! Всі рідні були живі! Це найщасливіші дні в житті Варвари Онуфріївни. Молода дівчина сповнена надій на світле майбутню . Бо хіба зможе доля послати ше більші страждання? Невдовзі після війни виходить заміж, працює на фермі, вчиться в технікумі. Потім народжується, одна за одною, дві чудові донечки.В селі стає дуже авторитетною людиною: організовує аматорський театр. Зараз живе Варвара Онуфріївна біля свой дочки в с. Будки, має трьох дорослих внуків, трьох моленьких правнуків. „Стараюся думати про щастя діток, а не про своє гірке дитинство. Головне, шоб ті часи не повернулися. Дай бог нам всім мудрості! – так закінчує свою розповідь ця сива жінка.