- Місце запису: місто Мала Виска Кіровоградської область;
- Дата запису: 16 липня 2002 року;
- Хто записав: невідомо;
- Респондент: Перебейніс Любов Климівна, 1925 р.н., народилася в місті Мала Виска Кіровоградської область;
Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в місті Мала Виска Кіровоградської область.
Чи пам’ятаєте ви Голодомор 1932-33 рр.?
Мені тоді було восім год. Я погано помню як шо було, а отдельні деталі – наче вчора було. Ми дітьми ходили до ями і вишкрібали сухий жом, а дома перемішували його з яшнєвою крупою або висівками і пекли моторженики, так і виживали. Їли все, що було їстивного, – цвіт білої акації. Було б не так важко, якби в нас не забирали їжу, ходили по хатах буксіри і все геть забирали, все, шо находили. В матері в косах були заховані гроші, то і їх найшли і забрали. І оце я харашо помню як мати боялася, шо найдуть качани, які вона заховала в стріху, а вони й на горіще лазили, ну не найшли. Мати геть зомліла, як вони пішли я її одлила водою. То ті качани ото ми і їли. І це ж мєсні ходили і забирали в людей шо в кого було. А тоді власті узнали, шо мій брат в армії служив, то нас перестали розкуркулювать і з хати не вигнали. Хто в колгоспі робив, то їх кормили затіркою якоюсь чи ще чимсь і то, так кормили, одна юшка, а гуща, яка на дні, то її давали кому треба. То оце кого в колгоспі кормили, то ті й виживали, а хліба не було, це саме основне. А вопще страшно й згадать як воно було, люди вимирали цілими сімями, в кого там яка курка була, то все поїли, ні одна кришки не пропадала, страшно було, дуже страшно.
Вже сорок шостий і сорок сьомий я харашо помню. Я тоді робила в Госстраху, прийду додому, а їсти нема геть нічого. Багато людей вимерло тоді. Сначала пухли і то вже значить все – смерть. Їх цілими гарбами звозили на кладбіще і закопували в одній ямі. Чого я це знаю, бо колись з матір’ю ходила на кладбіще і бачила, а один дядько так просився в того шо закопував, шоб його не кидали, то його пожаліли, не закопали, а він і вижив. А гарбами на кучі звозили людей, мерли по страшному. Мій брат тоже помер. Но в тридцять третьому було набагато ваще і людей більше вмерло. Наша сім’я вижила зо щьот корови. А знаєш , чого ж голод був, бо в сорок шостому велика засуха була. Всі запаси, які в людей були – посіяли, а воно нічого не вродило, земля чорна стояла, ячмінь як посіяли, то він виріс сантиметрів десять – дванадцять, все погоріло, вже під осінь природа трохи нас пожаліла, трава одійшла, то ми корові запасли трохи сіна, ото корова нас і спасла. А їсти геть нічого не було, зранку якусь юшку поїли, поки дойду до роботи, а вже їсти хочу, а на роботі, як і дома нема нічого. Я тіткі писала в Ніколаєв, щоб вислала грошей, то вона вислала посилку, вже не помню шо там було, на багато її не хватило, ну ми з сестрами хоч трохи наїлися. А як гроші були , то можна було хліба купить, хоч коли-неколи. Хлібина тоді стояла сто пядесятт рублів, но його було дуже мало, всім не хватало, вже в сорок сьомому ввели карточки, то по пів кілограма хліба давали на сімю, то це трохи так виживали. Якраз зімою послали мене на курси в Дніпропетровськ на один місяць, то там тоже геть не було чого їсти, в столові давали якийсь супчик, але то була одна вода, ніхто ним не наїдався. Всі були худі. щоки позападали. Важко було, але ми вижили, зараз краще, ніж тоді. Шоб якось вижить, батько мій в Білорусію їздив, привозив картошку, трохи хліба, але небагато клунок якийсь. Там і в Росії голоду не було, це тіки в нас ттаке зробили. Ну не у всіх людей були гроші і здоров’я, щоб їздить туди за харчами. Кажуть, це тоді спіціально голод зробили, шоб Україна вимерла, так воно ж так і було, дуже багато і моїх знакомих, і батьків померли, а ті, шо вижили отак бачиш до таких годів дожили.