Місце запису: с. Миколаївка, Бердянський р-н., Запорізька обл.
Дата запису: 23.09.2005 р.
Хто записав: Антоненко Вікторія Леонідівна.
Респондент: Пазенко Нестор Несторович, р. н. невідомий.
Під час Голодомору-геноциду 1932-1933 років проживав в селі Миколаївка Бердянського району Запорізької області.
Несторе Несторовичу, я прошу Вас дати відповідь на мої запитання, які безпосередньо торкнуться голоду 1932 – 1933 років. Розкажіть, що ви наметаєте про цей період?
Нас було тоді п’ятеро, баба шоста, а мати сьома, батько восьмий. Оце така сім’я була. Я ходив у шостий клас у Миколаївці. Тоді школи були на Родіонівці, на Новосолдатському, на Зірці, дві школи були отут, на Маєсчанах, до чотирьох класів, а після чотирьох класів ходили в Миколаївку. Я вже ходив у шостий клас до весни, а тоді бросив школу хоч батьки були проти. В колхозі давали кашу кукурудзяну, варили тому, хто на роботу ходив. Я пас худобу, і тому раз у день мені кашу давали. У нас удома була картошка, багато гарбузів. Моя покійна мати, гарно готувала страви у печі. В горшках ставила гарбуз і так натре, що було дуже смачно. Корова була і молоко своє, так ще ж здавали і государству молоко, носили на молокопункт.
Треба було здавати? Чи чого ви здавали?
Здавали молоко, яйця, м’ясо…
Це такий податок?
Да, податок. 30 кілограмів м’яса любого: чи гов’ядини, чи кролятини… Батько займався вирощуванням кролів, а мати молоко носила до пункту. Самі ж перегон пили. Мати наварить перегон з гарбузом. Це каша така. Під час голоду вмерла бабушка, материна мати.
Це вона своєю смертю вмерла?
Ні. З голоду, не хватало їди. Дід, материн батько, вмер у 21 році, тоді тоже голод був. А баба тоді вижила, але тут її не проминув голод. Вона вмерла в 33 году. Я і не бачив, як її хоронили. Мене відправили спеціально на роботу, щоб я не дивився. Прийшов ввечері додому, коли бачу, що зібралися люди. «Що таке?» – запитую. Коли мати каже, що бабушка вмерла. Так, вона не боліла, їй було тоді 60 років, була при здоров’ї.
Ми ходили збирати качани. Батько був бухгалтером у колгоспі. І правління судили. Зараз вже їх нема нікого у живих. На той час Степаненко був предсєдательом колхоза. Бондаренко був вісовщиком, а мій дядько був кладовщиком. І їх ото засудили. Батькові два года дали. Вони значить шо, озатки заховали у дядька на горищі. У нього хата була велика. Ще й конюшня була, де 200 центнер заховали. Хотіли дать хоть по відру людям. І їх за оце судили.
Так батько мій работав в Луначарську. Там строїли для НКВД санаторій. Я не знаю, як він називається той санаторій. А тоді був це совхоз «Бердянський», то була колонія. Перевели його у цей совхоз. Тут він тоже в бухгалтерії работав. І каждий тиждень пускали додому через кряж, ще й хліба принесе. І тут він побув до весни і зняли з нього обвинувачення, та й отпустили. А ті хлопці, які були теж засуджені, ще й Біломорканал строїли. Так їх вислали. Одного на 6, другого на 8, а третьому 10 років дали.
Председателю колхоза 10 років дали. І вони ото там работали. Так один не вернувся, Бондаренко, ще одбув три роки і його одпустили. Він так все время кладовщиком і був, поки й не помер.
А ми ж ходили туди, до болгар. Там стояли кукурузки, ноччю качани ламали. Скільки наламаю, кілограмів десять, п’ятнадцять, і несу додому. Треба ж було якось прогодуватись і матерям, і нам, і сусідам, бо батьки ж сиділи. Отож принесемо качанчиків, полузаємо, потовчемо в ступі і варимо. Тепер ступ немає. А в ступі товкли кукурузку, пшеницю, просо, мати робила крупу. Цілу ніч бродимо. Ото тим і вижили. Бувало, до Осипенка ходили, і звідти качани приносили. Так шастали ночами, щоб прогодуватись.
А не було в Миколаївці людоїдства?
Ні, не було.
А сусликів, їжаків їли?
Ну, я їжаків не їв. Я на роботі був, а мати готовила. А ховрашків ловили, вони трав’яні, їх їсти не противно. Ховрашків жарили, жаркоє робили. Їх їв, а їжаків ні. А сусіди ще й рибу їли. Та наш батько був не рибак, а дід рибак, так він до 32 року не дожив. Отако й пережили 32-33 рік до косовиці. Тоді й батько прийшов з совхоза, тоєть із колонії. В той час люди почали їздити на Кубань. Там голоду не було. Кукурузки стояли там не ламані. Оце їздили новоіванівці, радіоновці, миколаївчани їздили на Кубань і возили, значить, і платки, і плаття, і другу одежку на обмін на харчі. Мати наша була добре вдіта, вона одна в батьків була, то ж батько все і вивозив. Тим і вижили. Привезе кілограмів сто зерна, подеремо, потовчемо, і так перебивались.
Ну, а на городі картопля була?
Наш город до низу був, до річки, і пошти цілий гектар. Були і гарбузи, і картопля, і городина. А ще у нас був садок. Було й порося. Одного разу мати вночі покликала тітку, братову жінку, і вони зарізали те порося. Бельбухи в річку віднесли, а м’ясо в садку закопали, бо все ж забирали. Квасолі у той рік багато зародило, так і квасолю відбирали. Все забирали.
Відбирали чужі чи свої?
Свої, свої. Стінки довбали, копали ями в хлівах та на городах, все шукали. А знаходили, то забирали і зерно, і людей до суду. А батько наші хліб під соломою закопали. І донесли на нього. Прийшов Титов, був такий заготовітельник, штрикав кругом. Сам був руський. Все жінок визивав, бо батьків не було, і допитувався чи є пшениця, де захована. А матері все казав: ’’Будеш жить, но будеш така худенька-худенька”. Ото були такі падлянчуки. І свої ж мєсні були. А що сім’я велика була, про це ніхто не думав. Багато хлопців їли зелені абрикоси, та й потравились і повмирали. А мати варила юшку з жердель і щириці, з різних рослин. Весною важко було знайти щось їстівне. Але ми підтримували одне одного, тому й вижили.