Місце запису: с.Слобідка, Калинівський р-н., Вінницька обл.
Дата запису: невідомо.
Хто записав: невідомо.
Респондент: Паненко Василь Максимович, 1931 р.н.
Під час масового штучного голоду 1946-1947 рр. проживав в селі Слобідка Калинівського району Вінницької області.
Був я тоді ще малою дитиною. Одного дня приїхали підводи. Спочатку я зрадів, але потім кричав, що не поїду. Нас посадили у товарні вагони, де було багато людей. Коли нас везли, я дуже хотів їсти. Тоді батьки десь доставали кусочок хліба, який ділили між нами, а самі нічого не їли. Нас везли в Північний Казахстан, де був голод і великі морози. Нс привезли в одне із сіл і згрузили в чагарники, прямо на сніг. В цьому снігу укрившись гіллям спали. На наступний день нічого не було їсти. Потім прокинувся я в якійсь машині. Виявилось, що нас викрали, тому що батько був спеціалістом, знав парові машини. Приїхали ми до міста Аккуль. До мене постійно чіпляється якийсь дядько і за цукерки випитував звідки ми, що ми тут робимо. В 39 році почались репресії, стали забирати людей. Кожну ніч, коли приїздив чорний ворон, ми не спали, ми боялись, пізніше і до нас він приїхав. Тоді батько кудись втік, а через тиждень він з`явився і забрав нас з мамкою. Ми переїхали на інше місто. Від однієї бабці я дізнався, що всі хто їхали з нами у вагоні, повимирали, хто від голоду, хто від холоду.
Після війни батка заарештували, для того, щоб він працював на государство. Коли почався голод, я йшов на вокзал і чекав завантажені з зерном вагони. Ті, що стояли стояли в тупіку, я прокрадався до них і знизу просвірлював дирку і націжував зерна. Так ми врятувались від голоду.