Місце запису: с. Моровськ, Козелецький р-н., Чернігівська обл.
Дата запису: 2005 р.
Хто записав: Соломчук С. М.
Респонденти: Панченко Ганна Микитівна, 1919 р. н.; Макуха Сергій Данилович, 1938 р. н.
Під час Голодомору 1932-1933 рр. та 1946-1947 рр. проживали в селі Онацьке Миргородського району Полтавської області.
Соломчук Сніжана Миколаївна: Скажіть, будь ласка, Ваше ім’я, повне, ім’я і назву Вашого села.
Ганна Микитівна: Панченко Ганна Микитовна.
Сніжана: А назва Вашого села?
Сергій Данилович: Онацьке.
Ганна Микитівна: Та оце з оцього села, я з Яворовки, з хутора, із поганенького (посміхається), а це сюди перейшла до дочки.
Сніжана: Із якого року Ви народження?
Ганна Микитівна: Дев’ятнадцятого.
Сніжана: З 1919. Добре. Скажіть, будь ласка, Ганна Микитівна, що Ви пам’ятаєте з голоду тридцять другого, тридцять третього років? Пам’ятаєте голод?
Ганна Микитівна: І більш нічого… Та шо я помню?.. Все я помию. Знаю шо, як, чого він начався. Начався він не те шо чи з природи, чи шо, а просто… оць, оць… держави. Викачали, де в кого й у горшку було, де в кого шо не було. Оно спеціально зробили. Бо Малинку як виряджали, то Малинка знав це все. Ми нічого не знали, а Малинка все знав.
Сергій Данилович: Малинка це був пан.
Сніжана: Малинка це пан був?
Ганна Микитівна: Оце так. То так голод. І то зробили так голод (пауза). Люди мерли. У нас у хуторі небагато. Оце Панченки, то там ото тільки один Миколин батько, а то вони живі всі остались. І в нас ото ж куркулі розкуркулювали, то ті погибли. Не всі: де на Урал вирядили, де кудись заїхали, а де багато подох.. по…мерло. Та там жила сім’я тоже три душі, тоже
погибли. I, і тут було , і тут погиб тоже батько й мати, а дітей четверо осталось. Ну діти забрали отут у патронат отут у Онацькому. Живі всі осталися. Та там ше жінка розкулкулена… Одних вирядили на Урал, та там (нерозбірливо) два сини було, там сімня велика була. А де? А діти десь вони погибли, я не знаю де вони й ті баби, де вони. Чи вони на Дубинці погибли, чи де вони.
Сергій Данилович: А роскажіть, то таке Дубинка.
Ганна Микитівна: Ну, ярок такий. Ото. І то куркулів виряджали туди. Там землянки копали, там вони й жили. А тоді одну сім’ю вирядили на Урал, бо два сини в неї було і невістка, так сина машина одного задавила, а один остався там жить. А хазяїн (пауза)… а хазяїн погиб з голоду, та … чи з голоду, чи так його задавили, вобщем не знаю.
Сніжана: А хто, хто забирав урожай і продукти в людей? Якщо забирали урожай, то хто це
Сергій Данилович: Оце я й кажу. Були створені спецзагони із молодих хлопців, дівчат, які ходили із жилізними ков’юнками і шукали, де в землі поховані…
Ганна Микитівна: Так. Отож так і зробили й голод. Де шо не було, шукали і зробили (нерозбірливо), воно зроблено от держави, чи от відкіля воно зроблено хтозна, но не те, шо не вродило. А картопля не вродила, не дуже вродила картопля. У нас у хуторі небагато погибло. Ото куркулі погибли, та там одна сім’я тоже три душі було, а там тоже батько й мати погибли, а дітей четверо осталось. Ну, діти забрали сюди в патронат. А то куркулів одну сім’ю вирядили на Урал, а одна з трьома дітьми осталася. Так вона дожилася та покинула коло автобуса там ті діти, а сама сіла та поїхала, десь у євреєв найнялася. А діти забрали отут у патронат, та діти вижили. І… і там батько вмер, а в мати четверо осталось, діти живі остались.
Сергій Данилович: Микитовна! Розкажіть за Миколи Марининого батька.
Ганна Микитівна: А тут ото… один погиб, уже садки цвіли, а моя мати вийшла, а він у свининчику, там де поросятко вилизує з корита. Вже садки ціли. Та тоді каже: «Боже, Миновна, яке на світі, а я погибаю…». Так мати ше винесла йому стаканчик молочка, і він через два двори перейшов і впав. І впав. А так більше ніхто, там ото хутір, там Панченки, ніхто там не не вмер. Всі живі. Як вони жили, чим вони жили, Бог його зна… А так… А жили так. І про себе я розкажу, тоже. Не було цілісіньку зиму, а весною вже, дід у мене був інвалід, батько, та поїхав весною жому привіз, а він кислий, вонючий. І ото парили його, варили його і кидали в молоко, і їли. Ото так, так виживали. А в Остапівці воно ж ото ше й яка бригада ходила. Є ж людина, а є скотина, як ото кажуть. А в Остапівці там страшне кажуть гинуть. Було мати каже: “йду на базар: і там лежить людина, і там лежить людина пухла, ідеш нежива, сім’ями там погибали”.
Сергій Данилович: Розкажіть, як ото дочка з-під матері витягла ряднинку.
Ганна Микитівна: А ото так тепер, як ото сховають, то вже кладуть, кладуть. А то вмер батько і не було, підослали якусь там рядниночку. Так дочка на кладовищи ту рядниночку вихватила, я каже молока стаканчик ше виміняю за неї. Ну не знаю, чи вона жива осталася, чи ні. Чи нема, не знаю.
Сніжана: А можна було якось приховати зерно там продукти? Якось приховували люди? Як це вони могли зробити?.
Ганна Микитівна: Та де ті продукти, де ті продукти? Ото коли діда ховали, та моя баба однесла там молочка. А не знаю, чи та дочка сталася жива, чи не знаю.
Сніжана: Чи могли заховати зерно?
Сергій Данилович: Значить, були створені продотряди, це по розказу мого діда, із молодих людей, незаможних, називались комнезами – команда незаможних – які ходили день і ніч по дворах і вишукували з отими шпичками залізними вишукували, де шо найшли, находили продукти забирали, но забирали не на власну державу, а йшло отим, ну, хто керував тоді, а керували команда незаможних була. Себто ті люди, в яких не було нічого, а хутір Онацький і хутір Панченки були люди більш-менш заможні – це були хутора, які получили в наследство от Катерини другої, це козачий хутір був, і Панченки і Онацьке, получили в наследство земельні ділянки, і ця земля впоследствіі попала одним більш, одним менш. Ну перед колективізацією вже були так називаємі тоді куркулі, а то були хазяїни, які багато виробляли хліба, багато худоби в їх було, вони не спали ночами, оце все трудилися. Частина з їх отсіялося, як отсіялися, ну менше було з їх землі. Ті плигом поступили в колгосп, бо їм нічого було втрачать. А оті, шо була худоба, інвентар, тоді шо за інвентар, – плуги, сівалки, ну на хутір одна машина була, чи дві, так же, баба Ганно, одна чи дві машини? Одна, мабуть, у Палтуна була машина.
Ганна Микитівна: Га?
Сергій Данилович: Машика-молотарка була в одного Палтуна? В Онацькому? І в Овсія, і в того була олійниця, оце були багачі, а в Гнатка, у Владимира і так далі було по сорок соток чи по сорок десятин землі. Їх повисиляли. Повисиляли за те, шо в їх земля була. А цих усих, ну під маркою розкуркулювання, ну порозгонили і в Дубинку, і на Соловки, і молодші розбіглися по Криму й по Сибіру, і де тільки їх не було. І діло в том, шо…
Ганна Микитівна: А бач Малинка все знав, шо буде, люди ж то не знали, а він знав. Бо воно от зроблено все це от держави.
Сергій Данилович: Да.
Ганна Микитівна: От держави, не те шо воно там чи голод. Оте вже в сорок сьомому то це вже война перемістила, це вже не от кого його.
Сергій Данилович: Справа в тому, шо Малинка був раньше, а після Малинки була ще так би сказать комнезами – команда незаможних. А потом роздали малинчину землю, де путні дядьки-хазяйни взяли цю землю, а потом же їх за цю землю і розкуркулили.
Сніжана: А де люди ховали там зерно, якщо ховали?
Сергій Данилович: Бабо Ганно, а де ховали зерно, продукти якісь, ями копали, чи куди їх ховали?
Ганна Микитівна: Усього було. Й ховали, отут то (незрозуміло) у комини сховали, так і комини і розвалили. Скрізь ховали, так находили.
Людмила Сергіївна: А ще де? От в коминах…
Ганна Микитівна: Скрізь ховали, так находили.
Сніжина: А як вони шукали? Як шукали?
Сергій Данилович: Чим шукали те зерно, продукти?
Ганна Микитівна: Як шукали. Чим хоч шукали. І ше не однакові ото так. Де, які та це ходили, а де то в Остапівці, кажуть, там такі ходили, шо, а я ж кажу то в Луки й оно й комин розвалили, там сховав шось у комині. Чим хоч шукали, ходили й забирали.
Сніжина: А з зброєю вони ходили? З зброєю ходили шукати?
Сергій Данилович: Чим вони… вишукували, вони із ружжами ходили чи з…?
Ганна Микитівна: Усе в їх було. Хіба вони не ходив (незрозуміло) ходили. Усе в них було. Сніжана: Оборонялися? Оборонялися вони якось?
Сергій Данилович: А люди, молоді дядьки могли обороняться од їх, якось одбиваться? Або… Ганна Микитівна: А то!.. Хто б же тобі?! Тюрми, тюрми заробить? Хто б тобі займа, а Боже сохрани.
Сніжана: А доносили якось, якщо знали, що є зерно? Чи не доносили люди… Ганна Микитівна: Усяки були: молоді, старі й хлопці і все. А ніхто, ніхто нічого, бо не можна було.
Сніжана: Чи були доноси, що ось, наприклад, у мого сусіда сховане зерно…
Ганна Микитівна: Куркулі, що вони винуваті? Прийшли, приїжджа машина і це забрали все на світі, і все із хати вигнали, діти малі і все, вигнали з хати й хату замкнули, і ти йди куди хоч. А ніхто ж нічого не сказав. Пішов, та й іди. А та де та Дубинка я її не знаю, а та там копали ямки, а…
Сергій Данилович: А, бабо Ганно, а отакі люди продажні, шо одне одного підсковували, продавали, виказували, шо в утого отам є хліб, або ше шось? Були такі люди?
Ганна Микитівна: Ну хто знає? Цього я не не замічу. Вони й самі най шукали, та не один ходив, а їх маб.. душ десять ходило. Як увійдуть у двір так оце ж ото…
Сніжана: А в них були якісь документи, що от нам требі забрати зерно?
Сергій Данилович: Бабо Ганно, а вони якійсь бумажки приподносили, шо вони ото комнезамовці, або якась бригада?
Ганна Микитівна: Та нічого, нічого! Ходили й усе. Вони писали цю партію, в комнезами ото, і оте й робили. А це й куркулів розкуркулювали і все вони.
Сніжана: А забирали тільки їжу чи могли і рушники і одяг забрати?
Сергій Данилович: Бабо Ганно, забирали тільки продукти, їжу, чи і одежу і рушники?
Ганна Микитівна: Ні. Ні.
Сергій Данилович: І ото. А отам куртки знімали з людей?
Ганна Микитівна: Ні. Ні. Ото в нас ні. О тих, шо розкуркулювали, а у на., о це остальних не займали того нічого, тільки те шо їсти, тільки те, шо їсти.
Сергій Данилович: А де ж будаківці набрали одежі, шо повдівалися?
Ганна Микитівна: Те мабуть у куркулів забрали.
Сергій Данилович: Ну так.
Ганна Микитівна: У куркулів, конечно, забирали, у їх нічого путнього не було в тих куркулів, полотно хіба. А шо в їх там…
Сергій Данилович: Бабо Ганно, а знаєте, шо за 5 колосків садили в тюрму в тридцять третьому.,.
Ганна Микитівна: Знаю, чом не знаю, чож не знаю.
Сергій Данилович: Було таке?
Ганна Микитівна: Оце Олена Житченкова торбинку півтора год відбувала, за торбину колосків. Оце Житчиха…
Сергій Данилович: Ага… А Милашка Якимова? А Милашка, за шо отсиділа сім год? А Милашка… ота низова, за шо отсиділа сім год?
Ганна Микитівна: Милашка?
Сергій Данилович: Да, да.
Ганна Микитівна: Оце ж не знаю, я знаю їлось…
Сергій Данилович: За сім колосків.
Ганна Микитівна: За сім колосків? У нас такого не було, не знаю.
Сніжана: А чи люди добровільно йшли у колгосп, чи їх змушували?
Ганна Микитівна: Да… конешшо ж, добровільно, хто не хотів, то не, ото ж так і загонили. Вони пішли всі… у колгосп. А у нас не було кому. Я ше мала була, а батько ж у мене інвалід був, так я не не була, не були ми ше годів п’ять, а тоді то вже й ми поступили в колгосп. Сергій Данилович: Ну, а хто перві поступали в колгосп? Ті шо не було землі, чи ті шо була земля?
Ганна Микитівна: Усі поступали. Усі вони йшли. Воно ж як почалась, началася, тоді було наділено всіх землею. У кого було, то не дали, в кого не було, то дали. Ото в колгосп як поступали, то в усіх земля була.
Сніжана: А коли люди почали голодувати?
Сергій Данилович: У якім году найбільший був голод? Тридцять другім чи тридцять третім, бабо Ганна?
Ганна Микитівна: Тридцять третім, тридцять третім.
Людмила Сергіївна: Восени це було чи взимку, чи весною?
Ганна Микитівна: Тридцять третьому найбільше. Найдужче воно началося в тридцять третьому восени ото, зима ото, весна ото… В тридцять третьому.
Сніжана: А часто приходили до хати забирати?
Сергій Данилович: Часто дуже ходили оці молоді комнезамівці забирать продукти всякі, зерно і тому подобне.
Ганна Микитівна: Не вони раз пройшли. І все. Не ходили вони часто.
Сніжана: Що було із сиротами про них піклувалася держава?
Сергій Данилович:А оті діти, що повисиляли їх батьків на Соловки у той, ну…
Ганна Микитівна: Ото ж отут в Онацькому…
Сергій Данилович: А діти як оставалися, шо з ними, де вони дівалися?
Ганна Микитівна: Де дівалися. Погибали. Де дівалися. Отож одну сім’ю у нас, одну сім’ю вирядили на Урал, а одна з трьома дітьми осталася тут, чи то куркуль, чи хто зна, а цих ото два сини були й хазяїни, дві дочки і то всі. Син оцей, то Мариніна сестра була цей, там остався жить, хазяїн погиб, а цей на машина одного вбила, а баба вернулася із дівчиною таке маленьке було тоді грудне було, а Тетянин оце, то Мартініка сестра тоді за ним була, там остався жить, там довго він жив.
Сергій Данилович: А отой в Онацькому патронат називався, ото чиїх дітей туди забирали?
Ганна Микитівна: Я оцього же ж вам не скажу ото (закашлялась), шо то покинула коло автобуса забрали і то шо погибли Марвенки – четверо. І сюди забрали. А чи який він тута був матро… патронат якийсь, я його не не бачила, я не знаю.
Сніжана: А люди помогали одне одному, ділилися продуктами, якщо були?
Ганна Микитівна: А то дочка приїжджала одного отут у Вонацькому, та каже: «Мій батько був куркуль, шо проходив у полотняних штанях вік і в суконому піджакі, шо з овець робили, та в кізяках товкся, а тепер у моїх синів по дві машини, якби ви побачили в чому вік ходить, і шо він їсть, і шо вік робить..». Зуміли десь, заїхали, і це…
Сергій Данилович: І не куркуль/
Ганна Микитівна: А та жінка ото покинула коло автобуса, і а сама ж заїхала та найнялася у євреїв, а діти забрали в па… А шо, хто тут було в патронаті, чи ше чиї діти, та це в нас і Нюрка там були, не знаю я, не буду казать, бо я не знаю (кашляє). Ну а ше…
Сергій Данилович: Ну, а чи була отака думка в людей в кого хоч чучуть шо було, шо б допомогти отим, шо не було нічого, чи хоч хто-небудь, шо-небудь допомагав…
Ганна Микитівна: Та були ж такії, були ж усяки. Та це і пороскуркулювані, то вони ходили і з дітьми, то вони ж по хатах ходили, поки десь там землянку викопали в тій Дубинці та десь, а тих на Урал забрали, то десь вони й ходили, і їли хтось їм давав (незрозуміло)… то вже ж помагали…
Сніжана: Чи були такі, що не голодували і чому вони не голодували?
Ганна Микитівна: Ото та жінка, шо покинула дітиток було приїде, то визвуть дітей вона побачить.
Сергій Данилович: А яке було відношення, бабо Ганно, до оцих, шо зразу вступили в колгосп? Їх, мабуть, не мучили, не іздевалися?..
Ганна Микитівна. Ні, ні, ні… Та чьом же вони ж та наградили б, наградили їх чьо їм. Їм дано все це, шо в колгоспах,
Сергій Данилович: А були такі, шо все в їх було тоді?
Ганна Микитівна: Шоб шо?
Сергій Данилович: Шо все в їх було їсти?
Ганна Микитівна: Були, були…
Сергій Данилович: Хто вони були? Оті, шо роз… розкуркулювали?
Ганна Микитівна: А чи їх знає, які вони.
Сніжана: А що тоді їли, яку звірину, які рослини, що саме їли? Якщо пам’ятаєте.
Ганна Микитівна: Оце в сорок сьомому годі голод, то вже война народила.
Сергій Данилович: Бабусю Ганно, а шо Ви тоді. Ви мені начинали розказувать, шо персети?..
Ганна Микитівна: За шо?
Сергій Данилович: Шо Ви, шо Ви розказували, шо персет ото обстругували, їли кропиву… Це правда?
Ганна Микитівна: В сорок сьомому…
Сергій Данилович: Е ні… Ви казали, шо в тридцять третім, уже як начало, трошки вродило, і Ви шмурали с персету там і то. Було таке?
Ганна Микитівна: Було. Листя ото чухрали із липи і цвітки оті клевера (кашляє), окація, цвіт — тоже ото начухрають та насушать її, печать блини. А воно біле та гірке-гірке то так ото. А то вже як персет поспів, то вже як персету начухрали, так лихо ж, які добрі оладки. А ж то ж ото ж так. Жому хоч наносити ж, корова була нічого. Тато жому привіз, а він кислий, вонючий, а то парили і кидали в молоко й їли.
Сніжана: Можна було щось в містах виміняти? Чи був в містах голод?
Сергій Данилович: А кудись ходити, бабо Ганно, за щось, за платки, за полотно, ходили кудись щось мінять продукти?
Ганна Микитівна: Ходили чьо, в нас дукачі були, ото знаєте такі старинні рублі були, здорові.
Сергій Данилович: Вони золоті були?
Ганна Микитівна: Ні, ні… Срібні.
Сергій Данилович: А куди ж Ви ходили?
Ганна Микитівна: Десь їздила баба й виміняла крупчатки шось трошки те ото, його мама то в молочко вкинули, то (незрозуміло)…
Сніжана: Чи в містах був голод?
Сергій Данилович: А отак, бабо Ганно, не помните…
Ганна Микитівна: Кого?
Сергій Данилович: Не помните, воно і Миргороді отак був голод? Чи тільки в селах оцих?
Ганна Микитівна: Скрізь воно було таке.
Сніжана: А скільки людей померло?
Ганна Микитівна: Но я ж не буду то спорить, чи воно й по городам було таке чи… Бо в мене тоді нікого не було в городі.
Сергій Данилович: Атак приблизно не знаєте, скільки людей погибло в Панченках, в Онацькому, Сеняшиках, у Будаківці?
Ганна Микитівна: В Онацькому вообше я не знаю і в Будаківці, в Панченках ото оцей один Микола, Миколин батько. Та ото Марина… Та ото ота сімня, три душі жило їх, ото вони отаки. А то так булі й пухлі дехто, но но не було в нас, вмерших не багато. А в Остапівці ото там багато.
Сніжана: А спитайте, чи було людоїдство? Чи пам’ятає.
Сергій Данилович: Не надо і питать, бо такого не було.
Сніжана: А хто хоронив, хто хоронив померлих? І де хоронили?
Сергій Данилович: Значить так, розказую… Як, як, Оксана?
Балко Оксана Миколаївна: Шо сім’я жила і ходили діток було багато, ходили в школу вони. А вчителі ж там же ж то же ж, а де ж ті дітки, шо немає ж у школу. І вони ж пішли вчителі туди ж і дітьки ж зі школи, пішли попід вікнами, начали дивитися, коли вони заперті ті дітки чи під припічком, чи в печі, но десь, і каже ж, ви нас випустіть, каже, бо нас батьки, каже, вже одного з’їли там, і, каже, нам, каже, таке буде. Так вони ото випустили, та давай же ж ті дітки, я не знаю вони же ж ділись, це було в Харківцях, Гадядський район.
Сергій Данилович: Ну і це розказує…мати, дитинка в неї була, пішли, а вона зжерла її. Каже, я як виживу, то й ще собі нарожу…
Сніжана: Запитайте ще, хто хоронив померлих?
Сергій Данилович: Бабо Ганно, а було кому хоронить? Померлих, отих шо з голоду померли? Ганна Микитівна: Ну а як же ж, вже ж якось хоронили, таки ж не валялись.
Сніжана: Де хоронили і хто хоронив?
Ганна Микитівна: Того й діда, то я кажу, ото то тоже хоронили, моя бабуся однесла там то молочка то пообідали так, вже ж живі люди, то хоронили. А оте шо то Марвенки по… там не знаю хто їх, це ж по сусідськи брат жив Хведосій, то вже ж хтось їх похоронив.
Сніжана: А чи поминають тих померлих від голодомору там на «Проводи», «Гробки», Зелені свята?
Ганна Микитівна: І це ж ото Миколин батько той погиб отам, то вже його хтось похоронив.
Сергій Данилович: Бабо Ганно, а поминали дев’ятини, сороковини?
Ганна Микитівна: Хто їх поминав? Чим? Хто б їх поминав? Я ж кажу, як ото того діда поховали, бабуся там однесла молочка та вмочили крихту (незрозуміло), бо не було нічого, там ті, то яму копали, чи шо там, оце там пообідали, а хіба то пообідали, хто б його одбував.
Сніжана: А за часів радянської влади поминали?
Сергій Данилович: Тепер… тепер, то поминки, то свадьба почти однаково. Бабо Ганно, а хрести по їх ставили? Гроби обробляли так як слід, ходили?
Ганна Микитівна: Та обробляли, а хрести я вже не знаю, чи вони ставили. А тепер вже це вже мов после хоч хрести, тепер вже вже оце вже ото стояли хрести на кажному, а чи воно тоді постало, то жиж, хтось живий то якась деревина була, то зробили хрест хіба.
Сніжана: А чи є в селі церква, якого вона патріархату?
Людмила Сергіївна: Немає. І не було.
Ганна Микитівна: А то ті Марвинки, це я й не знаю, де вони їх і поховали десь там дома, чи на кладовищи.
Сергій Данилович: А хто його знає скільки.
Сніжана: А чи знає сучасна молодь села про голод 1932-1933 років? Чи розповідали про це онукам, дітям?
Сергій Данилович: Бабо Ганно, а розказуєте теперішнім своїм онукам і правнукам, Женці, Сашкові, Оксані, Марині, своїй дочці, розказуєте, які були скрутні годи, шо таке був голодомор, розказуєте коли-небудь?
Ганна Микитівна: А чьом же й не розказувала. Як подивлюся як тепер, їла не їла, кинула шматок одному собаці, кинула й, а в мене отут от де щимиться, Господи, було каже бабуся, та хоч би я чорний шматочок де найшла, та я б ного з’їла й чорний цвілий. А чим я не розказувала. Розказувала. Як і в сорок сьомому та й яке шо їли шо воно було, а ходили и буряки пололи і все робили і жнивували і все. А їсти ніхто не питав, шо ти їв.
Сергій Данилович: І розказуйте. Должні знать, то було горе! людське, горе над людьми.
Ганна Микитівно: Конешно горе, конешно горе…
Сергій Данилович: Людьми для людей. Забуть його не должні, ніхто й ніколи.
Сніжана: Дякую велике.
Ганна Микитівна: А той дід Захарко, як поспіли вже колоски, так він пішов нарізав колосків, так наварила баба куті, так він як наївся її та чуть не кончився.
Сергій Данилович: А сирота ж Олексій вмер же ж.
Ганна Микитівна: Отож і то. Та то не він не під голод вмер, а сирота, значить. Михайло оцей погорів під під голод цей.