Місце запису: с-ще Чернігівка, Чернігівський р-н, Запорізька обл.
Дата запису: 25.09.2009 р.
Хто записав: Мирошниченко Олександр.
Респондент: Онищенко (у дівоцтві Дяченко) Галини Михайлівни, 26.02.1911 р. н.
Під час 1932-1933 рр. проживала в селі Новомихайлівка Чернігівського району Запорізької області.
Під час 1932-1933 років я проживала в селі Новомихайлівці Чернігівського району Запорізької області разом з батьками Дяченко Михайлом Никифоровичем, Дяченко Яриною Фомінічною, крім мене ще було 5 сестер і брат.
Коли наближався голод 1932 року, я поїхала в Крим на збір винограду разом із Кузьменко Катериною, Лідою та Катериною Коваленками, Шурою прізвище не пам’ятаю та іншими. Працювали зранку до вечора. Через місяць, оскільки я була грамотна (закінчила 2 класи лікнепу), мене призначили продавати талони на хліб і сам хліб, якого видали по 800 г на людину на добу.
Папа передав звістку, що вдома вже були пухлі мама, сестра Катя та брат Ваня. Папа мій віз зерно з села Обіточного у Новомихайлівку. Коні були кволі від голоду, було багато снігу, мороз, вітер, і вони пропали. Папа прийшов у Новомихайлівку. Сповістив про коней, а за це йому дали 3 роки Сибіру. Я проявила людяність до батька, насушила йому сухарів, так як працювала в їдальні, у мене була можливість це зробити. Приїхала в місто Мелітополь, звідки відправляли батька на Сибір. У Мелітополі на вокзалі я побачила десятки потягів з селянами, яких відправляли на Сибір. А тоді, на вокзалі, батько сказав, щоб я в село не їхала, бо пропаду з голоду, а з Криму, може, де ти працюєш у їдальні, якась допомога сім’ї буде хлібом. Але туга за рідними погнала мене в Новомихайлівку. Село я застала голодним, з голоду помер сусід Овчаренко та багато інших. Ввечері прийшов Пшеничний Олександр. Це був голова колгоспу, який сказав: «Залишайся тут, ми тобі роботу дамо». Спочатку я була на пастпункті (де віють, приймають молоко). Спасалися від голоду молоком, доярки і їхні дітки і не доярочок діточки прибігали на ферму. Дітки пили з відра молоко очеретинкою, поки доють корову. Працювала дояркою, зобов’язалася надоїти 3 тисячі літрів молока. Своє зобов’язання я виконала. За рахунок ферми я врятувала сім’ю.
Односельцям теж давала молоко, яке віяла на фермі та з якого робили масло, а сколотину давала чужим дітям, які прибігали на ферму до матерів (доярочок), а я їх покличу, напою сколотиною, а потім дітки гуляють. Це діти Коцура Степана і Галини, діти сестри Сиводєд, у якої було 7 дітей, Рекунових у яких було 6 дітей Одинцевої Мотрі діти, Крамаренкової Шури діти, Шпигунової Явдохи діти та інші.
Після цього я стала працювати зав. глубінки (склад, де зберігається зерно). У Новомихайлівці було 3 склади із зерном, які охоронялися Шпигун Юхимом, Кінаш Марією, Кисіль Марією. Склади були повні зерном (пшеницею, ячмінем, овсом, кукурудзою). Зерно нікому із складів не видавали. Тримали його до нового врожаю. Під час голоду була сувора заборона видавати зерно, а хто брав – того судили. Наприклад, за пляшку зерна засудили на 5 років Івана Никифоренка. А мені приходилось тишком-нишком, щоб ніхто не бачив, не знав давати зерно у дитячий садок, вмісто 1 кг по 5-10 кг. Був дуже доброю людиною директор, заготзерна із елеватора станції Стульнєво, який мені сказав: «Галя видавай дітям зерно, щоб вони не померли, а якщо помруть, будуть вони на твоїй совісті». І завдяки такій людині, яка мене підтримала та завірила, що ми тобі зерно спишемо. Я сміливо допомогала діткам із дитячого садочка, яких в той час кормили баландою (мука заварена водою). Так дітки, які вистраждали, перенесли голод, стали людьми якими можна гордитись – це Коцур Валентин, був завідуючим кафедри хімії машинобудівного інституту міста Запоріжжя (помер), Сиводєд Віталій Артемович – знаменитий сталевар «Запоріжсталі», лауреат Ленінської премії (помер), Матвієнко Микола (м. Київ, вчений). Отак я проявляла людяність у нелюдяний час то сухарями, то молоком, то зерном.