Місце запису: с. Саловка, Кременчуцький р-н., Полтавська обл.
Дата запису: невідомо.
Хто записав: невідомо.
Респондент: Онуфрієнко Григорій Васильович, 1924 р. н., Онуфрієнко Надія Федорівна, 1925 р. н.
Під час Голодомору 1932-1933 років проживали в селі Андріївка (село Саловка) Полтавського району Полтавської області.
У 1933 році мені було дев’ять років. Виходив з дому до школи голодний, на уроках думав про їжу, повертався додому голодний і лягав спати голодним. Уві сні мені виділися пиріжки з сиром, галушки…У школі раз на день нам давали по тарілці горохового супу, рідкого, нічим не засмаженого. На дні тарілки плавало три-чотири горошини. Сьорбаючи той суп, я бачив себе у тарілці, мов у дзеркалі.
Важко вчитися на голодний шлунок. Та попереду було ще страшніше – насувався великий голод зими 1933 року. В селі почали пухнути від голоду дорослі й діти. То тут, то там на вулицях нашого села ми натикалися на приметені снігом трупи односельців. Їх підбирали на сани і везли на цвинтар, де ховали всіх в одній ямі, без трун.
А тим часом селом снували так звані “буксирні бригади” з числа радянських активістів. “Буксирники” заходили в хати і вимітали у кожного селянина все до зернини, як казали вони, “для робітничого класу”, “для побудови у нашій країні соціалізму”. А в колгоспі страшна була праця. Вдень жали, вночі мололи. Батько носить, мати в’яже; за роботу дадуть хліба черствого з відходів, який несуть додому. Грошей в руках ніколи не тримали – вони відразу ж в кінці року перераховувались державі як податки (головне – за землю, скотину). Податки тоді були страшні. Навіть порося не мав права ніхто різати без відома: маєш зареєструвати, здати шкіру. От як утаїш, у сінях чи в сараї, заріжеш – то й виживеш. М’ясо, молоко, яйця, телятко навіть маєш здавати. І виходить, що рік пропрацюєш, і даремно. Так і залишались люди без нічого. Голодувати.
Головне ж, що рятувало нашу сім’ю, – корова. Вип’ємо по скляночці молока, то вже й є щось. А так, у берег ходили, рвали і варили рогіз. Збирали на їжу і зелень, бур’янець, а особливо – “калачі” (з них і зернятка їли). Рятувалися шпичаками від очерету. їли й картоплю гнилу та вонючу, цукрові буряки. Здирали на жорна якесь зерно, товкли в ступах, та й вкидали жменьку у воду – або тільки навар був. На залишалось у дворах ні котів, ні собак. Навіть конину їли; а от корову, як не страшно було голодувати, але тримали.
Пам’ятаю як врятував нас від голоду батько. Цілий місяць їздив він, у Херсоні був, – думали, що й в живих вже нема. А він повернувся, привіз величезну хлібину та 200 кг борошна. Вижили.