- Місце запису: місто Бердичів Житомирської області;
- Дата запису: 2009 р.;
- Хто записав: Дудник Катерина;
- Респондент: Ніколайчук Анастасій Петрович, 1919 р.н.;
Під час Голодомору проживав у селі Маркуші Бердичівського району Житомирської області.
Свідчення з фондів Національного музею Голодомору-геноциду.
Хотілося б дізнатися про Ваше життя. Якщо не важко, розкажіть про свою молодість, про рідне село.
Я народився 1919 року в селі Маркушах Бердичівського району. В родині селянина. Мій батько мав, нас було четверо в сім’ї, мав три з половиною гектари землі. Господарював сам, без найманої праці. Мали ми корову, мали коня. Зпрягалися з іншими, щоб обробити землю. Десь у 30-тих роках мої батьки вступили в колгосп. Маркушівський колгосп називався «Червоний шлях». Про себе дуже мало можу я розповісти, бо був ще такого віку, малий трохи. Коли сталося таке страшне нещастя, як голод. Я дуже добре пам’ятаю, що в цей час я, як інші сільські діти, пас худобу. І от пам’ятаю, що ми хлопчиками часто видряпували насіння гороху, що було посіяне, і їли цей горох. Ну навчався в Меркушах, в початковій школі навчався. Потім ходив в П’ятигірки, Велика П’ятигірка – це сусіднє село. Навчавсь там в 5–6-му класі. В 7-й клас не міг туди ходити, бо 6-й клас майже весь перемерли хлопчики. Справа така, що не було контингенту і я ходив у місто. Ну шо ще таке пам’ятаю, що вразило мене. Я його і зараз пам’ятаю. Десь в центрі села недалеко від церкви, від школи сюди до Бердичева жила жінка, одинока жінка. Називали її Марійкою. І от, коли їй запропонували йти по буряки, це ж весна була, треба йти полоти буряки, і вона вже лежала опухша з голоду, як я тепер розумію. На фронтоні, бо в неї єдиної фронтон був зашальований дошками, бо так взагалі-то стріха – там не напишеш, написали чорною фарбою «Марійка – ледар». А на другий день вона померла. З голоду. Пам’ятаю ще, що через наше село Маркуші люди ішли в місто – в Бердичів. Ішли щось поміняти, купити, ішли з Фидрова – це теперічне Тернівка Козятинського району, із Обухівки. Пам’ятаю, що тьотя, яка жила у Фидрові, що кожний день у Фидрові хоронили по 15–20 людей. Спеціальна була людина – їздовий, яка збирала мертвих по хатах. А часто могло бути так, що вони ще може могли й жити ще… Пам’ятаю також, що на вході в село від Житинець, лежала жінка, яка померла від голоду. І на вході, що йде на Обухівку також лежала жінка, що вмерла від голоду. В нашому селі я не пам’ятаю, чи дуже багато померло. Пам’ятаю, що одна сім’я зовсім вимерла. Пам’ятаю, що всі роки був у Бердичеві відкритий магазин, він на розі вулиці Леніна, то цей магазин торгував на золото і на іноземну валюту. То селяни, в яких були якісь обручки вінчальні, кульчики, мо’в кого хрестик якийсь золотий був, ішли в цей магазин і за це їм там крупу чи муку, що ще селяни могли брати. І моя мати в тому числі поміняла це все, що мала – і свою обручку, і батькову, і кульчики, і хрестики. Ще можу сказати такоє, що в 30-ті роки, коли було масове розкуркулення, розкуркулили мого діда – Семенюка Петра Івановича, ну який був добрим господарем. І от заслали його в Сибір. По другому етапу він знесилився і йти вже не міг. Один з охоронців – це так потім дід розказував, – сказав другому: «Дай йому одну», тобто пристрель. А другий каже: «Він сам подохне». Але сталося так, що дід трошки піддужав. Він теж не якись такий був злодій чи бандит, що від влади тікав. І він по цих слідах, що вели до табору, пішов і прийшов до табору. Мабуть через років два ходила моя мати по селу, брала підписи у людей, що він був доброю, справедливою людиною, міг і бідному допомогти в скрутну хвилину. І багато людей, майже все село, підписалося під цією бумагою. Ну послали, не знаю куди її там послали, і дід повернувся.
Розкажіть, будь ласка, що пригадаєте про репресії.
Я не пам’ятаю точних даних. Кого раніш, кого пізніш забирали, але десь після 34-го року. Я тільки пам’ятаю, як батько прийшов з якихось зборів і сказав, що всіх взяли, хто був, як кажуть, крепкими середняками. Всіх чоловіків приїхали і забрали прямо з зборів. І мій батько думав, що сам там зостанеться. Але повернувся, батька тоді ніхто не забирав, очевидно у нас була погана хата, майже на Шевченкову похожа. А ті були більш гарні хати. Так, ну що ще?
Можливо, Ви пригадаєте ще якісь події тих років.
Пригадую ще, що ще раніше трошки, коли мали вступати в колгосп. Очевидно так. Накладали на селян, які були більш-менш, і мали міцні господарства, що крім того, що він здав податок, ще були накладали якесь тверде завдання. Ще повинен був віддати. І сталось так, що віддав усе, бо якщо він…[пауза], бо ходили і шукали, і забирали все. Звичайно, що люди сильно голодували, бідували дуже. Скажем, коли мій батько йшов на роботу, в колгосп, а він все своє життя проробив то на конюшні, то на короварні, то спочатку як це таке, такий голод як був, то хто йшов на роботу, то повинен був мати казанок із собою. І там варили затірку – це просто розбовтана мука. Якийсь черпак його давали, не знаю скільки. Ну, і з сім’ї тих, хто на буряках був, то це таке. Врожай, мені кажеться, того року був непоганий, але весь хліб було вивезено. Із колгоспу весь хліб було вивезено. Не знаю, не пам’ятаю, як було з насінням. Але мені кажеться, що і насіння було вивезене, але потом його давали, щоб посіяти. Але цього я добре не пам’ятаю, не можу сказати за це.