Місце запису: с. Красносілля Чигиринського району Черкаська обл.
Дата запису: невідомо.
Хто записав: невідомо.
Респондент: Моренченко Поліна Пантелеймонівна, 1922 р.н.
Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в селі Красносілля Чигиринського району Черкаської області.
Поліно Пантелеймонівно, згадайте, будь ласка, голодомори 30-х, повоєнних років. Що Ви можете розповісти про причини їх виникнення, як тоді жилося вашій родині?
Ой, доцю, жили ми тоді в Матвіївні. В першу голодовку було мені років з 10, а в сім’ї нас було двійко, то важко було. Неврожай страшенний настав і людям їсти не стало чого й так, а тут іще отряди якісь їздили та харчі в людей одбирали. Я вже не помню чого так було, та мати казали, шо хочуть нас зо світу зжить через те, шо куркулів, мовляв, в селі було. Багатьох їх і так в Сібірь виселяли, до цих пір одне одного понаходить не можуть і не знають де своїх родичів шукать. А ще по селу слухи ходили, шо спеціально це зроблено, шоб людей вимерло, а чого – казать боялися. А після войни, то понятно, чого голодали — скільки тоді люду вимерло, скільки добра пропало, а для армії повивозили і те, шо осталося.
Чи пам’ятаєте Ви випадки людоїдства в Вашому селі?
То страшне було… Помню, жила по-сусідству в нас жінка одна, ніби ж і нормальна така собі жіночка, правда чоловіка в неї не було, не знаю чого, може, на войні вбило, а може, й зовсім його не було — не помню… То вона дочку свою зарубала вночі, склала в відро, посолила, а потім варила потроху і їла… Як зараз бачу, як по селу міліція веде цю жінку з відром м’яса. То цей случай був у нас на село один, шо так ото замітили, а в других селах, казали, такого було багато, ніхто на це вже вніманія не обращав, коли і чужих дітей їли сусіди, крали чужі люди…Страшно споминать…
А чим же харчувались, як дітей вберегли?
Малих дітей брали в ясла і в день давали по куснику хлібця. Хто старший був і понімав шось. То не їв сам усього, а ніс додому родичам, а малий мій братік (йому 4 чи 5 рочків було) не міг втерпіти, та й ніс та щипав потроху; ото поки дойде додому, то й здість, а прийде, побачить нас та й плачить… А ми, доцю, оладки такі їли, листяники, з бур’яну, листя, жолудів товчених… Помню, підемо зранку, поназбираємо всього, шо ше в лісі та на полях осталося, принесемо, мати потовче його, поріже, замішає, як ото свинім зараз робимо, спече в печі, і таке нам воно добре було. Ще й поб’ємося за останнє…
А багато людей вимерло?
В нас, в Матвіївці, багато, ой багато, цілі сім’ї полягли. На кладовищі ями великі копали і кожен день звозили хто за ніч вмер. А в інших селах ще гірше було: було, шо по десять чи двадцять чоловік зо двоста оставалось. Хати пустками стояли, в них нишпорили сусіди, шоб шось попоїсти найти, а там тільки мертві пухлі лежать…