Місце запису: с. Бойове, Чернігівський р-н, Запорізька обл.
Дата запису: 2005 р.
Хто записав: учні Замістянської ЗОШ.
Респондент: Мірошниченко Марія Кирилівна, 1915 р.н.
Під час Голодомору 1932-1933 років перебувала в селі Бойове та місті Бердянськ Чернігівського району Запорізької області.
Запам’яталось, як після переїзду в село Бойове всі дружно трудились: будувались, господарювали. Поряд з дорослими діти, мов комашки, старались: згрібали колоски залізними граблями в полі, зносили снопи. Без діла ніхто не був. Якою радістю було перевозити на конях вантаж. З 15 років і нам, дівчатам, почали довіряти коней. Ця любов до тварин привела нас з подругою до Молочанського веттехнікуму. Це вже був 1931-1932 рік. Саме тоді в ТСОЗі почали пухнути з голоду люди, нічого було їсти, нікому було працювати. Мій батько Мірошниченко Кирило Іванович був тоді головою ТСОЗу. Дозволив брати з комори зерно на борошно, щоб приготувати затірку і підгодувати людей. Хтось доніс і на ранок уже арештували батька. Згодом випустили його і переїхала наша сім’я на поселення в колгосп “Скалистий”. На осінь 1932 поступила до Бердянського технікуму виноградарства від колгоспу “Жовтнева хвиля” (а з Молочанського веттехніку було після арешту батька виключено як дитину “ворога народу”).
Перебуваючи в технікумі виноградарства, я саме тут відчула, що таке голод: на сніданок – 1 ложка буряка, без цибулі, олії. Радість була, коли попадався шматочок огірка. На обід – рідесенький суп на борошні мутного кольору. Давали 200 г хліба. Кілька кусочків хліба міняли на гарбузове насіння – це була вечеря. Запивали водою. Багато хто з студентів від недоїдання змушений був покинути навчання і повернутись додому.