Місце запису: с. Черняківка, Чутівський р-н., Полтавська обл.
Дата запису: 16.09.2009 р.
Хто записав: Боцман Юлія.
Респондент: Марщавка Катерина Яківна, 1927 р.н.
Під час Голодомору 1932-33 років проживала в селі Черняківка Чутівського району Полтавської області.
У нашій сім’ї було 5 дітей: три брати, я і сестра Поля, яка загинула в Німеччині, коли її вивезли на примусові роботи. Батька звали Яків, маму Христя. У 1933 р. мені було 6 років. Та незважаючи на той вік, на все життя залишилося відчуття голоду. Їсти хотілося завжди, навіть тоді, коли спали. Пам’ятаю, як у тата і мами пухли ноги. Ноги були такі худі – худі, а трішки нижче колін під шкіру наче хтось запхнув биті валянки. Важко було жити дуже. По селу ходили «буксирні бригади». Мама заховала торбинку квасолі і трохи гарбузового насіння за комин у полову. Прийшли «буксири» шукати, заглядають на піч, а там я сиджу, злякалася. Вони мене не зачіпали.
Знайшли мішечок з насінням, а квасолі не знайшли. Та квасоля і допомогла нам вижити. Щодня мама варила якусь баланду і кидала туди жменю квасолі. Батьки працювали у колгоспі. Їм щодня видавали трудодень. Ось так і перебивалися. Насилу дотягли до весни. А тоді вже зажили, ліс під боком. У лісі зелені повно. їли ранньою весною кору з молодих дерев, бруньки. Коли трохи зазеленіло – лопуцьки, молочай, коріння з лопухів. А взагалі їли все, що можна було знайти: їжаків, собак, котів, дохлих коней. Навесні 33-го дуже почали мерти люди. По селу їздив Наум Босий, збирав мертвих, нерідко брав і живих щоб не вертатися завтра. Навесні засіяли поля. Не знаю, де взяли зерно. Як манили до себе ті колоски на колгоспному полі! Та рвати їх не можна було, за це саджали до тюрми. Навіть у себе вдома не можна було. По селу їздили об’їзджчики на конях і забирали людей, які рвали колоски, дітей били батогами. Коли проривали в колгоспі буряки, мама приносила вирвані буряки і варила з них баланду. По селу ходили люди, що носили одяг, взуття, щоб поміняти його на їжу. Їздили і наші односельці в Полтаву, Харків, щоб наміняти харчів. Іноді їм це вдавалося, а іноді не поверталися і самі.
Може б і не пам’ятала я всього цього, та дуже часто ми пригадували голод з мамою, з братами, подругами. Що пережили – страшно і згадувати. Одне бажання перед смертю, щоб більше такого не було.