Місце запису: с. Мала Білозерка, Василівський р-н., Запорізька обл.
Дата запису: 01.08.2005 р.
Хто записав: Бондаренко Олексій.
Респондент: Марочко Марія Омелянівна, 1926 р.н.
Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в селі Мала Білозерка Василівського району Запорізької області.
Голод я пам’ятаю добре, бо пережила його сама і тому буду розповідати з вступу про нашу сім’ю. Знаю, що у голоді винна влада, бо забирала все у селян. Батько мій Волошин Омелян був із багатодітної сім’ї, у нього було 12 братів і 3 сестри, а він був найменшим. З батьком жила його мати – 83 роки, тітка моя, батькова сестра – 60 років, мій брат -Андрій, 1920 р. н., сестра 1928 р. н. Нюра, яка померла в чотири роки від скарлатини.
Батько работав замісником писаря при сільраді, був богобоязним, співав на криласі, був у батюшки паламарем, добре читав Євангеліє. Мала сім’я 9 десятин землі, але, коли померла бабуся, то забрали 3 десятини і залишилося 6 десятин. В хазяйстві був кінь, корова, віялка, коток та інший інвентар. Баба казала: „Не ходите в СОЗ, будете одним одеялом укрываться!” Хоча мати моя шептала батькові, що треба йти в колгосп.
Пшениця не вродила, а зерно треба було здавать і на батька в сільраді вивісили карикатуру, сидить він на мішках і каже „Не отдам!”
З району Великої Білозірки приїхали описувать майно, а людям об’явили, що у Волошиних можна буде все купить з торгів. Посеред двору поставили стіл. А у нас було в дворі дві хати: стара і нова, віл старий, 1 корова, сарай, коток, віялка, хомути. Продали стару хату з торгів і все останнє. Соколенко Борис все у дворі розкидав, скидав усе з горища, а Мірошниченко Роман, комуніст, на горищі забрав качани кукурудзи, що мати наготовила на посадку весною. Приходив не один раз, поки нічого не осталося, крім буряків у ямі, які померзли зимою.
Батько ще до того, як все забрали пішов з дому, бо боявся, що через нього виселять і його і сім’ю на Соловки, а цього люди найбільше боялися. Ми не знали, де він, а прийшов лист з адресою „Крим”. А материного брата таки відправили на Соловки. Брат мій Андрій теж пішов з дому з хлопцями у Запоріжжя, перебивалися тим, що залишалося на базарі, ночували під стійками базарними.
Щоб якось вижити, ходили на роботу в колгосп імені Чапаева, на правому березі річки. За роботу трохи давали їсти – тарілку супу ріденького і то тільки мамі. І то недовго рабо тали, бо мама дуже хворіла і важко працювати не могла. Ходили в степ копати цибульку, яку пекли і їли щодня по маленькому шматочку та буряки мерзлі з ями. Одного разу мама кричала, щоб вийшли, бо гупали об землю мерзлу буряки, хтось крав та ще хтось із родичів. Одні хотіли, щоб ми померли. А інші допомагали.
Нам ще порадили ходити і просити те, хто що дасть. Люди давали і просили, щоб ми нікому не говорили.
Взимку померла спочатку тьотя, а вже під весну, під Паску померла й бабуся. Ховати труни не було, мама пішла до родичів, дядьки збили таку сяку труну, поклали бабу, а мене посадили на сундуку з качалкою, щоб я стукала і одганяла крис, щоб не з’їли покійницю. Бабусю поховали, ще й в церкву її заносили, бо була дуже богомольна.
Виживали як могли, добре що люди допомагали. Сусідка, пам’ятаю, зайшла перед Паскою і принесла каші пшоняної миску велику, молозива, відро картоплі дрібненької, хочте їжте або посадіть. Ще родича з хутора, там не так було скрутно, принесла відро картоплі і посадили. Ми діти дождали весни, їли грицики, калачики. Поряд з нами жив ветеринар, у нього все було і вони не голодували. А батюшка з матушкою підкормлювали малих дітей кашею з круп, яку матушці звідкись приносили. Залишками каші кормили птицю, качок, курей. А ми просили, нам не давали.
Були у нас сусіди – євреї, так вони відразу десь повиїжджали А брат діда, його прозивали Прянишником, напік пряників і поїхав продавать, так і до сьогодні ніхто не знає, де подівся.
Вже десь влітку прийшов батько з Криму, як старець, голодний. Сидів нізащо у ДОПРі, бо працював десь там у ресторані для курортників, назбирав для сім’ї сухарів з недоїдків. А була облава і його захватали і посадили. Одсидів десь місяців зо три і випустили.
Пішов батько працювати на молочний паспункт, де переробляли молоко, приносив сир, а потім у млині, працюючи, виписував зерна. Вже восени пекли пироги.
Трохи пізніше знайшовся і Андрій, якого приютили чужі люди, був він їм як син, поки мама не знайшла його. Добра жінка називала Андрія сином, а її чоловік влаштував, навіть, його у технікум у селі Беленькому.
Але як було не важко, вижили, вивчились, я стала вчителькою, брат військовим. Закінчив Академію артилерійських військ, був на фронті у Велику Вітчизняну. І я впевнена, що в усьому цьому була винна влада.