Місце запису: с. Васильківка, Васильківський р-н, Дніпропетровська обл.
Дата запису: 28.11.2005 р.
Хто записав: Малишко Надія Йосипівна
Респондент: Малишко Надія Йосипівна 1919 р. н.
Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в селі Васильківка Васильківського району Дніпропетровської області.
Я, Малишко Надія Йосипівна, (дівоче прізвище Салниченко) мешкаю в селищі Васильківка на Дніпропетровщині, народжена 1919 року маю 86 років, представляю старше покоління. Сама голодувала, пухла, жебракувала по селі, ночувала (нас розкуркулили і вигнали з хати), то в погрібнику своєї однокласниці Лихацької Марії Сергіївни, то в інтернаті (це була розвалюха-пристанище для голодуючих і бездомних учнів нашої Васильківської семирічки).
Я із тих, хто страждав, тримався на волоску життя, але вижив таки. Отож, вважаю своїм обов’язком згадати і записати в Книгу пам’яті тих кого я знала, з ким дружила, спілкувалася, сусідила, хто загинув насильницькою смертю від Голодомору в 33-му.
Насамперед, які причини такого жахливого голоду який забрав за якихось 6-8 місяців 8-10 мільйонів українців (про 3-4 мільйони не треба й говорити).
Голод був спеціально організований Москвою. Верхівка компартії поставила собі за мету за всяку ціну підкорити Україну і її трудовий народ. Підкоряй і владарюй! Для цього треба було розтоптати, задушити вільнолюбність українців, залякати репресіями, фізично знищити людей голодомором. Москва не забула і не простила того, що в 1917-1918 роках Україна проголосила себе самостійною республікою. Москву нервувала нехіть селян іти до колгоспів. Насильницька колективізація підірвало селянство в корені і знищило економіку. Серія голодоморів 21-й, 33-й, 47-й – повальні репресії, розстріли невинних без суда і слідство привели до того, що дехто ще й зараз кричить: труднощі були, а голоду не було.
В 32-33р. в колгоспах урожай був середній, а подекуди й добрий. Леоніда(Ліна) Чумаченко твердить: “Того року у нас усе вродило добре. Позасипали зерном і достатком все засіки, горища, сараї. Були в нас коні, корови, свині, вівці, нова добра хата. Така сім’я не сподівалась на голод і вимерання. А вимерли!”
Ще з літа 1932 року всі розуміли, що буде голод. В колгоспі нічого не дали і не дадуть, бо весь урожай прямо з поля забрали і вивезли. А що вродило в городах, те забрав “план до двору”.
Якщо не вивіз господар сам, продовольча комісія забирала насильно і говорили, що це в селян лишки хліба. Люди кидалися скрізь, дбали хоч якусь дещицю на зиму. Збирали колоски, ходили по різних збірках, хоч тут теж таїлась небезпека. Кінна охорона хапала людей, і засуджували таких за розкрадання державного хліба. Ходили і ми з мамою по колоски. Назбирали, наносили купку на горищі. Та активісти дізналися про наші хлібні запаси. Прийшла комісія – голова сільради тов. Явір, два мужики, казали, городські, бо і говорили вони не по-нашому, та ще активісти, наші сусіди, Сашко Довгий та Наташка Слинчиха. Ще батькі наш спитав про якусь бомажку на обиск, а один з городських сказав:
- Не умничай, сволочь, я тебе покажу бумажку.
Все описали, все забрали: колоски, картоплю, буряки, соливо, сухофрукти, а потім і корову, постіль, меблі – розкуркулили, пограбували, ще й з хати вигнали. Хвору матір п’ятьох дітей засудили на 6 місяців примусових робіт. У вироку було написано: “За розкрадання державного майна”. Насправді ж її покарали за те, що вона не підчинилася Москві, яка проголосила: “Хай згине хохол”. Я мати до останнього рятувала. Маму погнали, а ми розлізлися по родичах, хоч і вони були напівголодні. Згодом маму, як хвору, перевели на легшу роботу – була вона прибиральницею в школі, і я з нею. Дали нам комірчину-сторожку, де було ліжко і табуретка. Давали нам кукурудзяного з () борошна та четвертушку олії. А ще “промишляли“ ми різними способами. Ми їли все, не відмовлялись ні від собаки, ні від кішки, якщо попадались. Тітка Галя працювала в їдальні, іноді припасала нам лушпиня із картоплі і буряків. Весною під загатами ловили їжаків, а в річці Вовчій збирали жабурниць. Все їли!
Якось до нас прийшла мамина подруга дитинства Марія Логвинка. Вся знервована, пухла, труситься, вся в ранах, з ніг тече сукровиця, сама мов божевільна. На її очі страшно глянуть… І розказала. Померла її трирічна донечка. Вона обрізала на мертвій дитині тіло і зварила. А кісточки в садочку закопала. Їли те вариво три хлопчики-брати. Одначе й їх не врятувала: Петя і Шура померли
- Тепер, – каже, – Любочка весь час переді мною. Не можу втекти, не можу збавиться.
Через день Марія померла. А старшого Ваню влаштували в Григорівський дитячий будинок
В 1947 році я працювала в редакції райгазети “Ленінець”, і тоді теж лютував голод. Від районних організацій посилали нас по колгоспах уповноваженими в часи різних кампаній: посівна, збирання врожаю, підписка державної позики. І давали таке завдання: побільше викривати ворогів колгоспної системи, незадоволення владою, крадіїв, притягати до судової відповідальності.
А на нарадах районний прокурор Павло Трохимович З(аїка) на нас кричав: “Почему так мало уголовных дел? Вас что, собачьим мясом кормить надо, чтобы вы были злее? Злее, злее будьте! Не жалейте ни старого ни малого – никого!”.
У Новогригорівці (колгосп ім. Хрущова) сталася надзвичайна подія. Саме в розпал посівної поламався трактор. Тракторів і так мало, а тут вийшов з ладу такий, що все ж працював. Поїхала комісія, для розслідування. Від Редакції послали Анатолія Хорунжого(він тоді в нас тимчасово працював літпрацівником). Повернувся він злий, розбушувався обуренням.
- Ви уявляєте! Трактористи варили пшеницю в карбюраторі! В тряпочку зав’язали, а вона розв’язалася. Та таких злочинців треба привселюдно повісити отут на майдані для острашки і повчання інших.
- Анатолію Мефодійовичу, – кажу, – як ви думаєте, для чого оті підпухлі хлопчаки-трактористи варили жменю протруєної пшениці?
Анатолій довгим і важким поглядом глянув на мене і мовчки посварив пальцем. Хай Бог простить Анатолію Хорунжому за його гнів верхоглядний. Так нас усіх учили.
Як гарно було у нас на низу! Сонечко зійшло, святковий малиновий благовіст сріби хдзвонів нової красуні церкви розноситься в повітрі, витає над селом і підіймається до неба, до божої блакиті. На душі благодать і святість, легкість і радість.
А суботніми вечорами чи в свята до Кошелевого кутка сходилися парубки і молоді чоловіки поспівати пісень, поспілкуватися, пожартувати. А як співали! Тремтить, бувало, вечірнє чисте повітря чоловічим співом. Звучить соковитий бас Никифера, вплітаються баритони Юхима та Андрія, ведуть мелодію чисті тенори Миколи та Івана і поллється пісня за піснею.
А вже років триста, як козак в неволі
Понад Дніпром ходить, викликає долю
Гей, гей, вийди, доле, із води
Визволь мене, козаченька, із біди
Не вийду, козаче, не вийду, соколе
Ти й сам добре знаєш, щой я у неволі
Гей, гей, у неволі, у ярмі
Під московським караулом у тюрмі.
Життя плине, міняється. Кошелів куток уже не чує пісень. Прийшли такі роки, що все перевернули в садибах і хатах, в головах і душах хліборобів. Всіх силоміць заганяють у колгоспи. “Не бійтеся, мужики, – волають активісти, – у гурті буде краще. Буде весело. Гуртом добре й батька бити”.
Везуть селяни на бригадний двір свій реманент. Покидані плуги й сівалки, ціла купа борін. Залишені деінде брички і жатки. все в безнадії і безпорядку, все кинуте напризволяще. Іржавіє, пропадає. Журно ведуть хазяїни своїх коней, неодмінне селянське тягло, свою надію в господарстві. У багатьох забирають корів. Кричать матері, хапаючись за корівчину, бо що ж робити без корови! А дітей купа!
Настала посівна. Ні ладу, ні складу. Коні немічні, худі, та й тих не вистачає. Люди голодні, злі. Щось і активістів у степу.
Не видно, щоб так завзято працювали, як кричали. Проробили рік. Ні хліба, ні грошей не заробили, якось трималися, перебиралися врожаями своїх городів. Хто жила латки посіяв, а хто кукурудзу. В колгоспі урожай був середній, та на колгоспне мало надії. Хоч би не забирали те, що вдома вродило. Городи в людей не були великі.
Але життя круто повернуло дишло. На селян посипалися продовольчі податки, прод-розкладка, план до двору, зустрічні плани, непосильні грошові податки. Продкомісії, утворені з присланих партійців та місцевих активістів, забирали, виміщали в селян все дозерних, квасолю в грудничку і то забирали для робітників, які стоять либонь голодні за сталінками. Насправді робітники-залізничники( в нас були такі сусіди) одержували хлібні пайки і гроші, вони теж не жирували, але в них таких жахів, як у селян не було.
Часто пливли з селянських дворів також картопля, овочі, бобові, сухофрукти та інше. Разом з там посипалися наочна агітація. На хатах, сараях розмальовані лозунги, які кличуть здати мішки хліба для робітників і з цим світле майбутнє. Змичка міста з селом, зображена селом і молотом, відлилася селянам великим тягарем і призвела до страшного голоду.
А на хаті – серп і молот
А у хаті – смерть і голод
А ось якими закликали і заголовками рясніли радянські газети. Страшно їх читати на фоні вимираючого селянства.
Рішуча відсіч опортунісністам, що намагаються припинити хлібозаготівлі
Трощити куркулівський опір, рішучого піднести
темпи хлібозаготівель в одноосібному секторі
Не постачали краму районам і селам, що зривають хлібозакупівлі.
Найжорстокішими репресіями вирвати в саботажників останні відсотки хлібного плану
Дужче розпалюйте вогонь – ненависті і люті
до паразитів державі
Іде огульне розкуркулювання, розпродаж майна і хат, руйнування заможних, середніх, і навіть бідняцьких господарств. Силоміць висилають цілі сім’ї, цілі хутори( наприклад Губин) в сибірські нетрі, безлюддя, глухомань. Голодні, хворі, в холодних вагонах їдуть хазяїна-українці, щоб розтрусити свої сім’ї по дорозі, а потім самому загинути на чужині. А скільки було засуджено людей і відправлено на Північ і Далекий Схід! Судили за колоски, які збирали по дорозі, за качан кукурудзи. А якщо ти їх назбирав п’ять а то і десятку, то дадуть якщо ти здоровенький. Судили за образу голови сільради . А один необережний дядько про одного з вождів сказав, що він старий, як собака. Дядькові дали можливість 10 років попиляти ліс
А тепер, панове, запрошую вас на нашу вулицю Стовпову (тепер Ленінська), найкращу вулицю Васильківки.
Пройдімося від кутка до кутка. Тут недалеко, може, півкілометра буде. Від Кошелевого кутка до Малютівської крамнички. Так ми ж заглянемо в кожен двір і побачимо, як хто прожив 33-й рік.
- Сальниченко Йосип і Євдокія – це наші мама і тато. І ми – Віра, Костя, Надія, Павло, Тася. Нас розкуркулили, забрали всі продукти, майно, хату, корову, маму засудили, зруйнували сім’ю. Всі були пухлі, дехто не був спроможний піднятися з ліжка. А вижили. Ой живучі!
- Кущевський Антон, дружина його Оришка та Катря – моя однокласниця. Батьки померли ще до Нового року. Катря пішла до тітки на хутір Кобзар.
- Кущевський Сидір, син Іван, невістка Мотря. Розпродала комуністам все господарство, забрали хату. Всі старші померли, а підлітки, Ганна та Марія, кудись пішли. Ганна моя однокласниця.
- Найдьон Олексій. Найперша померла мати Параска, а за нею троє малих дошкільнят. Олексій залишився із трьома старшими .
- Сокіл. Хату в них забрали, все розпродали, старий Сокіл помер, а майже дорослі діти – Марфа і Петро – жили у Васильківці .
- Кущевський Антон , дружина Параска та син німий Василь. Всі троє померли.
- Могильні. Там жили три брати : Марко, Федір, Іван – всі активісти, п’яниці, дебошери. Не годували , жили “в своё удовольствие”. Марко дожив до 90 з лишком.
- Коломоєць Гордій Семенович , Марія Андріївна, 4 сини жонаті та й онуки . Малий великий красивий будинок , ще більшу майстерню. Всі були ковалі-умільці , слюсарі , механізатори. Їх розпродали , вигнали з хати . Але приїхав Яків – середній син – комуніст , військовий. Обжалував свавілля сільради. Тоді Коломойцям щось заплатили. Та тільки вже в холоді і голоді старі померли – Гордій і Марія . А в будинку поміщалася сільська рада.
Перейдімо на другу перію , оглянемо її.
- Малютіни – купці , мали сяку-таку крамничку , будиночок , сад. Жили тут 2 брати – Павло і Сергій , – один із них був статським радником; баба Настя , Жорж років до 30 – основне їхнє тягло днями таскав мішки , ящики , різний крам; Валентина Сергіївна – вчителька , та її синок Серьожа Юркевич – мій однокласник . Їх розтрощили , вигнали з хати. Всі померли , крім Серьожі , який жив у родичів в Дніпропетровську.
- Кущевський Яким – багаті, бездітні двоє стариків. Їх розпродали, все забрали, вигнали з хати. Обоє скоро померли в родичів.
- Кущевський Никофор мав багато красивих і дорогих коней різного призначення. Хазяїнів вигнали, все розграбили, на його подвір’ї був бригадний центр. У хаті жили каліки та конюхи. А Никофор купив собі хату на хуторі та й жив з молодою дружиною. Кущевський Варивон та Лукія померли.
- Федач Орина. Одинока бідна баба, померла.
- Петик Оксана Володимирівна – теж одинока і теж померла з голоду.
- Левенець Дмитро Омелянов., Горпина – жінка та син Кузьма. Дмитро працював у бригаді, тут були корови, коні. Голодні люди потай різали худобу. Сім’я вижила.
- Павелки Кіндрат і Харитина та дві дочки. Їх розкуркулили, вигнали з хати, старі померли, а Марія та Ольга пішли на Донбас.
- Баглай Василь Сергійович та Одарка – його дружина, та ще мали трьох дівчат: Клава – 10 років, Маня – 8 років і Ліда – 5 років. Не зрозуміло, чого сім’я потрапила в немилість сільради, якщо в нього не було нічого. Двоє коней та корову забрали в колгосп ще в 29-му році. Одначе його розкуркулили. Василь зразу ж помер. За ним пішла Одарка. Залишилися діти. На торгах хату Баглая купила за 20 крб розбитна? і нахабна Босенчиха Одарка. Прийшла в куплену хату, а діти – в холоді і голоді. Вона повикидала дітей в мороз і сніговицю. Був уже вечір, діти в городах та в терняках заблукали та там і померзли. Ще раніше, як померли батьки, учителі поставили питання про відправку дітей у Григорівський дитбудинок. Проте голова сільради тов. Яків сказав:
– Куркульських дітей нам не треба.
А весною Босенчиха сяк-так поприкидала трупи.
- Лихацькі – (це моя подружка Маня, в якої я ночувала в погрібнику). Батько їхній помер. А мати з трьома дітьми продала хату і поїхала в Зах. Україну (чи біля Західної) і там жили.
- Довгий Сашко – махровий, злющий активіст, мав семеро малих дітей та дружину Калину, як мокру курицю. В розкуркулюванні, в розграбуванні Сашко мав велику насолоду. В цій роботі він наче підростав і розквітав. А був він маленький, худющий, скомжений і весь екземний, як облізлий тхір. На «сабантуї» він хватав усе, кричав, що це для голодних робітників і все таскав додому, особливо їду.
Кілька років тому (це тоді, як задумали Книгу пам’яті жертв голодомору 1932 – 1933р.) я надрукувала в місцевій газеті невелику замітку на цю тему і згадала з десяток імен постраждалих. Скоро прийшли до мене бабусі в сльозах з обідою, чому ж ви наших не згадали, та й наші ж померли від голоду та від страждання.
В газеті, а тим більше в невеликій замітці, всіх не згадаєш. Потрібна Книга пам’яті. Люди ждуть її, люди спрагло бажають, щоб їхніх родичів десь назвали, сказали про них слово згадки.
Хай копія Книги пам’яті лежить в церкві, а священик щонеділі виділяє 5-10 хвилин для прочитання хоч би десяток-два прізвищ та імен людей, убієних голодомором 1932-1933 років.
Крім їди в нього опинилися наші подушки, сидорівські килимки, соколів кожух та інше. Така плата йому була за актив, іначе всі вони померли б дуже скоро. Та добре, що врятував дітей. А діти, між іншим, розумні, працьовиті, товариські. Знаю трьох: Гриша – енергетик, Зоя – бухгалтер, Маня – медсестра. Отак буває. Сам Сашко недовго прожив, але діти уже піднялися.
Кінець подвірніх обходів.
У Васильківці подовжніх вулиць 10, кохна з них довжиною 7-8 км та кілька поперечних по 3-4 км. На півкілометровому відрізку Стовпової вулиці виявлено 32 (тридцять дві) людини, померлих голодною смертю в 1932 – 1933 рр. Стовпова вулиця густонаселена, тому не можна цю цифру брати за орієнтир для кожної вулиці і кожного півкілометра. Є вулиці тихіші, а населення менше. Але є і такі (на околицях), де майже всі хати відмерські – всі люди вимерли.
Колишні жителі селища Васильківки, Дніпропетровської області, які померли насильною смертю голодомору 1932-1933 рр.:
- Лабзун Степан 75 років.
- Лабзун Микита Степанович 50 років.
- Лабзун Марія Микитівна 16 років.
- Лабзун Олександр Микитович 10 років.
- Лабзун Михайло Микитович 9 рокі.
- Лабзун Надія Микитівна 7 років.
- Чумаченко Лука Антонович 36 років.
- Чумаченко Микола Лукич 10 років.
- Чумаченко Йосип Лукич 6 років.
- Чумаченко Григорій Лукич 6 років.
- Варакута Наум Іванович 62 роки.
- Кущевський Антон 50 років.
- Кущевська Оришка 48 років.
- Кущевський Сидір 73 роки.
- Кущевський Іван Сидорович 40 років.
- Кущевська Мотря 40 років.
- Кущевський Андрон 70 років.
- Кущевська Параска 70 років.
- Кущевський Василь Андронович 32 роки.
- Кущевський Варивон 53 роки.
- Кущевська Лунія 50 років.
- Кущевський Яким 79 р.
- Кущевська Пистина 80 років.
- Малютина Настя 71 рік.
- Малютин Павло 69 років.
- Малютин Сергій 70 років.
- Малютин Георгій Сергійович 30 років.
- Юркевич Валентина Сергіївна 27 років.
- Федач Орина 62 роки.
- Петик Оксана Володимирівна 30 років.