Місце запису: с. Васильківка, Васильківський р-н, Дніпропетровська обл.

Дата запису: 28.11.2005 р.

Хто записав: Малишко Надія Йосипівна

Респондент: Малишко Надія Йосипівна 1919 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в селі Васильківка Васильківського району  Дніпропетровської області.

 

Я, Малишко Надія Йосипівна, (дівоче прізвище Салниченко) мешкаю в селищі Васильківка на Дніпропетровщині, народжена 1919 року маю 86 років, представляю старше покоління. Сама голодувала, пухла, жебракувала по селі, ночувала (нас розкуркулили і вигнали з хати), то в погрібнику своєї однокласниці Лихацької Марії Сергіївни, то в інтернаті (це була розвалюха-пристанище для голодуючих і бездомних учнів нашої Васильківської семирічки).

Я із тих, хто страждав, тримався на волоску життя, але вижив таки. Отож, вважаю своїм обов’язком згадати і записати в Книгу пам’яті тих кого я знала, з ким дружила, спілкувалася, сусідила, хто загинув насильницькою смертю від Голодомору в 33-му.

Насамперед, які причини такого жахливого голоду який забрав за якихось 6-8 місяців 8-10 мільйонів українців (про 3-4 мільйони не треба й говорити).

Голод був спеціально організований Москвою. Верхівка компартії поставила собі за мету за всяку ціну підкорити Україну і її трудовий народ. Підкоряй і владарюй! Для цього треба було розтоптати, задушити вільнолюбність українців, залякати репресіями, фізично знищити людей голодомором. Москва не забула і не простила того, що в 1917-1918 роках Україна проголосила себе самостійною республікою. Москву нервувала нехіть селян іти до колгоспів. Насильницька колективізація підірвало селянство в корені і знищило економіку. Серія голодоморів 21-й, 33-й, 47-й – повальні репресії, розстріли невинних без суда і слідство привели до того, що дехто ще й зараз кричить: труднощі були, а голоду не було.

В 32-33р. в колгоспах урожай був середній, а подекуди й добрий. Леоніда(Ліна) Чумаченко твердить: “Того року у нас усе вродило добре. Позасипали зерном і достатком все засіки, горища, сараї. Були в нас коні, корови, свині, вівці, нова добра хата. Така сім’я не сподівалась на голод і вимерання. А вимерли!”

Ще з літа 1932 року всі розуміли, що буде голод. В колгоспі нічого не дали і не дадуть, бо весь урожай прямо з поля забрали і вивезли. А що вродило в городах, те забрав “план до двору”.
Якщо не вивіз господар сам, продовольча комісія забирала насильно і говорили, що це в селян лишки хліба. Люди кидалися скрізь, дбали хоч якусь дещицю на зиму. Збирали колоски, ходили по різних збірках, хоч тут теж таїлась небезпека. Кінна охорона хапала людей, і засуджували таких за розкрадання державного хліба. Ходили і ми з мамою по колоски. Назбирали, наносили купку на горищі. Та активісти дізналися про наші хлібні запаси. Прийшла комісія – голова сільради тов. Явір, два мужики, казали, городські, бо і говорили вони не по-нашому, та ще активісти, наші сусіди, Сашко Довгий та Наташка Слинчиха. Ще батькі наш спитав про якусь бомажку на обиск, а один з городських сказав:

  • Не умничай, сволочь, я тебе покажу бумажку.

Все описали, все забрали: колоски, картоплю, буряки, соливо, сухофрукти, а потім і корову, постіль, меблі – розкуркулили, пограбували, ще й з хати вигнали. Хвору матір п’ятьох дітей засудили на 6 місяців примусових робіт. У вироку було написано: “За розкрадання державного майна”. Насправді ж її покарали за те, що вона не підчинилася Москві, яка проголосила: “Хай згине хохол”. Я мати до останнього рятувала. Маму погнали, а ми розлізлися по родичах, хоч і вони були напівголодні. Згодом маму, як хвору, перевели на легшу роботу – була вона прибиральницею в школі, і я з нею. Дали нам комірчину-сторожку, де було ліжко і табуретка. Давали нам кукурудзяного з () борошна та четвертушку олії. А ще “промишляли“ ми різними способами. Ми їли все, не відмовлялись ні від собаки, ні від кішки, якщо попадались. Тітка Галя працювала в їдальні, іноді припасала нам лушпиня із картоплі і буряків. Весною під загатами ловили їжаків, а в річці Вовчій збирали жабурниць. Все їли!

Якось до нас прийшла мамина подруга дитинства Марія Логвинка. Вся знервована, пухла,  труситься, вся в ранах, з ніг тече сукровиця, сама мов божевільна. На її очі страшно глянуть… І розказала. Померла її трирічна донечка. Вона обрізала на мертвій дитині тіло і зварила. А кісточки в садочку закопала. Їли те вариво три хлопчики-брати. Одначе й їх не врятувала: Петя і Шура померли

  • Тепер, – каже, – Любочка весь час переді мною. Не можу втекти, не можу збавиться.

Через день Марія померла. А старшого Ваню влаштували в Григорівський дитячий будинок

В 1947 році я працювала в редакції райгазети “Ленінець”, і тоді теж лютував голод. Від районних організацій посилали нас по колгоспах уповноваженими в часи різних кампаній: посівна, збирання врожаю, підписка державної позики. І давали таке завдання: побільше викривати ворогів колгоспної системи, незадоволення владою, крадіїв, притягати до судової відповідальності.

А на нарадах районний прокурор Павло Трохимович З(аїка) на нас кричав: “Почему так мало уголовных дел? Вас что, собачьим мясом кормить надо, чтобы вы были злее? Злее, злее будьте! Не жалейте ни старого ни малого – никого!”.

У Новогригорівці (колгосп ім. Хрущова) сталася надзвичайна подія. Саме в розпал посівної поламався трактор. Тракторів і так мало, а тут вийшов з ладу такий, що все ж працював. Поїхала комісія, для розслідування. Від Редакції послали Анатолія Хорунжого(він тоді в нас тимчасово працював літпрацівником). Повернувся він злий, розбушувався обуренням.

  • Ви уявляєте! Трактористи варили пшеницю в карбюраторі! В тряпочку зав’язали,  а вона розв’язалася. Та таких злочинців треба привселюдно повісити отут на майдані для острашки і повчання інших. 
  • Анатолію Мефодійовичу, – кажу, – як ви думаєте, для чого оті підпухлі хлопчаки-трактористи варили жменю протруєної пшениці?

 

Анатолій довгим і важким поглядом глянув на мене і мовчки посварив пальцем. Хай Бог простить Анатолію Хорунжому за його гнів верхоглядний. Так нас усіх учили. 

 

Як гарно було у нас на низу! Сонечко зійшло, святковий малиновий благовіст сріби хдзвонів нової красуні церкви розноситься в повітрі, витає над селом і підіймається до неба, до божої блакиті. На душі благодать і святість, легкість і радість. 

А суботніми вечорами чи в свята до Кошелевого кутка сходилися парубки і молоді чоловіки поспівати пісень, поспілкуватися, пожартувати. А як співали! Тремтить, бувало, вечірнє чисте повітря чоловічим співом. Звучить соковитий бас Никифера, вплітаються баритони Юхима та Андрія, ведуть мелодію чисті тенори Миколи та Івана і поллється пісня за піснею. 

А вже років триста, як козак в неволі

Понад Дніпром ходить, викликає долю

Гей, гей, вийди, доле, із води

Визволь мене, козаченька, із біди

Не вийду, козаче, не вийду, соколе

Ти й сам добре знаєш, щой я у неволі

Гей, гей, у неволі, у ярмі

Під московським караулом у тюрмі.

Життя плине, міняється. Кошелів куток уже не чує пісень. Прийшли такі роки, що все перевернули в садибах і хатах, в головах і душах хліборобів. Всіх силоміць заганяють у колгоспи. “Не бійтеся, мужики, – волають активісти, – у гурті буде краще. Буде весело. Гуртом добре й батька бити”.

Везуть селяни на бригадний двір свій реманент. Покидані плуги й сівалки, ціла купа борін. Залишені деінде брички і жатки. все в безнадії і безпорядку, все кинуте напризволяще. Іржавіє, пропадає. Журно ведуть хазяїни своїх коней, неодмінне селянське тягло, свою надію в господарстві. У багатьох забирають корів. Кричать матері, хапаючись за корівчину, бо що ж робити без корови! А дітей купа!

Настала посівна. Ні ладу, ні складу. Коні немічні, худі, та й тих не вистачає. Люди голодні, злі. Щось і активістів у степу. 

Не видно, щоб так завзято працювали, як кричали. Проробили рік. Ні хліба, ні грошей не заробили, якось трималися, перебиралися врожаями своїх городів. Хто жила латки посіяв, а хто кукурудзу. В колгоспі урожай був середній, та на колгоспне мало надії. Хоч би не забирали те, що вдома вродило. Городи в людей не були великі.

Але життя круто повернуло дишло. На селян посипалися продовольчі податки, прод-розкладка, план до двору, зустрічні плани, непосильні грошові податки. Продкомісії, утворені з присланих партійців та місцевих активістів,  забирали, виміщали в селян все дозерних, квасолю в грудничку і то забирали для робітників, які стоять либонь голодні за сталінками. Насправді робітники-залізничники( в нас були такі сусіди) одержували хлібні пайки і гроші, вони теж не жирували, але в них таких жахів, як у селян не було.

Часто пливли з селянських дворів також картопля, овочі, бобові, сухофрукти та інше. Разом з  там посипалися наочна агітація. На хатах, сараях розмальовані лозунги, які кличуть здати мішки хліба для робітників і з цим світле майбутнє. Змичка міста з селом, зображена  селом і молотом, відлилася селянам великим тягарем і призвела до страшного голоду.
А на хаті – серп і молот
А у хаті – смерть і голод
А ось якими закликали і заголовками рясніли радянські газети. Страшно їх читати на фоні вимираючого селянства.
Рішуча відсіч опортунісністам, що намагаються припинити хлібозаготівлі
Трощити куркулівський опір, рішучого піднести
темпи хлібозаготівель в одноосібному секторі
Не постачали краму районам і селам, що зривають хлібозакупівлі.
Найжорстокішими репресіями вирвати в саботажників останні відсотки хлібного плану
Дужче розпалюйте вогонь – ненависті і люті
до паразитів державі

Іде огульне розкуркулювання, розпродаж майна і хат, руйнування заможних, середніх, і навіть бідняцьких господарств. Силоміць висилають цілі сім’ї, цілі хутори( наприклад Губин) в сибірські нетрі, безлюддя, глухомань. Голодні, хворі, в холодних вагонах їдуть хазяїна-українці, щоб розтрусити свої сім’ї по дорозі, а потім самому загинути на чужині. А скільки було засуджено людей і відправлено на Північ і Далекий Схід! Судили за колоски, які збирали по дорозі, за качан кукурудзи. А якщо ти їх назбирав п’ять а то і десятку, то дадуть якщо ти здоровенький. Судили за образу голови сільради . А один необережний дядько про одного з вождів сказав, що він старий, як собака. Дядькові дали можливість 10 років попиляти ліс

А тепер, панове, запрошую вас на нашу вулицю Стовпову (тепер Ленінська), найкращу вулицю Васильківки.
Пройдімося від кутка до кутка. Тут недалеко, може, півкілометра буде. Від Кошелевого кутка до Малютівської крамнички. Так ми ж заглянемо в кожен двір і побачимо, як хто прожив 33-й рік.

  1. Сальниченко Йосип і Євдокія – це наші мама і тато. І ми – Віра, Костя, Надія, Павло, Тася. Нас розкуркулили, забрали всі продукти, майно, хату, корову, маму засудили, зруйнували сім’ю. Всі були пухлі, дехто не був спроможний піднятися з ліжка.  А вижили. Ой живучі!
  2. Кущевський Антон, дружина його Оришка та Катря – моя однокласниця. Батьки померли ще до Нового року.  Катря пішла до тітки на хутір Кобзар.
  3. Кущевський Сидір, син Іван, невістка Мотря. Розпродала комуністам все господарство, забрали хату. Всі старші померли, а підлітки, Ганна та Марія, кудись пішли. Ганна моя однокласниця.
  4. Найдьон Олексій. Найперша померла мати Параска, а за нею троє малих дошкільнят. Олексій залишився із трьома старшими .
  5. Сокіл. Хату в них забрали, все розпродали, старий Сокіл помер, а майже дорослі діти – Марфа і Петро – жили у Васильківці .
  6. Кущевський Антон , дружина Параска та син німий Василь. Всі троє померли.
  7. Могильні. Там жили три брати : Марко, Федір, Іван – всі активісти, п’яниці, дебошери. Не годували , жили “в своё удовольствие”. Марко дожив до 90 з лишком.
  8. Коломоєць Гордій Семенович , Марія Андріївна, 4 сини жонаті та й онуки . Малий великий красивий будинок , ще більшу майстерню. Всі були ковалі-умільці , слюсарі , механізатори. Їх розпродали , вигнали з хати . Але приїхав Яків – середній син – комуніст , військовий. Обжалував свавілля сільради. Тоді Коломойцям щось заплатили. Та тільки вже в холоді і голоді старі померли – Гордій і Марія . А в будинку поміщалася сільська рада. 

Перейдімо на другу перію , оглянемо її.

  1. Малютіни – купці , мали сяку-таку крамничку , будиночок , сад. Жили тут 2 брати – Павло і Сергій , – один із них був статським радником; баба Настя , Жорж років до 30 – основне їхнє тягло днями таскав мішки , ящики , різний крам; Валентина Сергіївна – вчителька , та її синок Серьожа Юркевич – мій однокласник . Їх розтрощили , вигнали з хати. Всі померли , крім Серьожі , який жив у родичів в Дніпропетровську.
  2. Кущевський Яким – багаті, бездітні двоє стариків. Їх розпродали, все забрали, вигнали з хати. Обоє скоро померли в родичів. 
  3. Кущевський Никофор мав багато красивих і дорогих коней різного призначення. Хазяїнів вигнали, все розграбили, на його подвір’ї був бригадний центр. У хаті жили каліки та конюхи. А Никофор купив собі хату на хуторі та й жив з молодою дружиною. Кущевський Варивон та Лукія померли.
  4. Федач Орина. Одинока бідна баба, померла.
  5. Петик Оксана Володимирівна – теж одинока і теж померла з голоду.
  6. Левенець Дмитро Омелянов., Горпина – жінка та син Кузьма. Дмитро працював у бригаді, тут були корови, коні. Голодні люди потай різали худобу. Сім’я вижила.
  7. Павелки Кіндрат і Харитина та дві дочки. Їх розкуркулили, вигнали з хати, старі померли, а Марія та Ольга пішли на Донбас. 
  8. Баглай Василь Сергійович та Одарка – його дружина, та ще мали трьох дівчат: Клава – 10 років, Маня – 8 років і Ліда – 5 років. Не зрозуміло, чого сім’я потрапила в немилість сільради, якщо в нього не було нічого. Двоє коней та корову забрали в колгосп ще в 29-му році. Одначе його розкуркулили. Василь зразу ж помер. За ним пішла Одарка. Залишилися діти. На торгах хату Баглая купила за 20 крб розбитна? і нахабна Босенчиха Одарка. Прийшла в куплену хату, а діти – в холоді і голоді. Вона повикидала дітей в мороз і сніговицю. Був уже вечір, діти в городах та в терняках заблукали та там і померзли. Ще раніше, як померли батьки, учителі поставили питання про відправку дітей у Григорівський дитбудинок. Проте голова сільради тов. Яків сказав:

– Куркульських дітей нам не треба.

 А весною Босенчиха сяк-так поприкидала трупи.

  1. Лихацькі – (це моя подружка Маня, в якої я ночувала в погрібнику). Батько їхній помер. А мати з трьома дітьми продала хату і поїхала в Зах. Україну (чи біля Західної) і там жили.
  2. Довгий Сашко – махровий, злющий активіст, мав семеро малих дітей та дружину Калину, як мокру курицю. В розкуркулюванні, в розграбуванні Сашко мав велику насолоду. В цій роботі він наче підростав і розквітав. А був він маленький, худющий, скомжений і весь екземний, як облізлий тхір. На «сабантуї» він хватав усе, кричав, що це для голодних робітників і все таскав додому, особливо їду.

Кілька років тому (це тоді, як задумали Книгу пам’яті жертв голодомору 1932 – 1933р.) я надрукувала в місцевій газеті невелику замітку на цю тему і згадала з десяток імен постраждалих. Скоро прийшли до мене бабусі в сльозах з обідою, чому ж ви наших не згадали, та й наші ж померли від голоду та від страждання.

В газеті, а тим більше в невеликій замітці, всіх не згадаєш. Потрібна Книга пам’яті. Люди ждуть її, люди спрагло бажають, щоб їхніх родичів десь назвали, сказали про них слово згадки. 

Хай копія Книги пам’яті лежить в церкві, а священик щонеділі виділяє 5-10 хвилин для прочитання хоч би десяток-два прізвищ та імен людей, убієних голодомором 1932-1933 років. 

Крім їди в нього опинилися наші подушки, сидорівські килимки, соколів кожух та інше. Така плата йому була за актив, іначе всі вони померли б дуже скоро. Та добре, що врятував дітей. А діти, між іншим, розумні, працьовиті, товариські. Знаю трьох: Гриша – енергетик, Зоя – бухгалтер, Маня – медсестра. Отак буває. Сам Сашко недовго прожив, але діти уже піднялися.

          Кінець подвірніх обходів.

У Васильківці подовжніх вулиць 10, кохна з них довжиною 7-8 км та кілька поперечних по 3-4 км. На півкілометровому відрізку Стовпової вулиці виявлено 32 (тридцять дві) людини, померлих голодною смертю в 1932 – 1933 рр. Стовпова вулиця густонаселена, тому не можна цю цифру брати за орієнтир для кожної вулиці і кожного півкілометра. Є вулиці тихіші, а населення менше. Але є і такі (на околицях), де майже всі хати відмерські – всі люди вимерли.

Колишні жителі селища Васильківки, Дніпропетровської області, які померли насильною смертю голодомору 1932-1933 рр.:

  1. Лабзун Степан 75 років.
  2. Лабзун Микита Степанович 50 років.
  3. Лабзун Марія Микитівна 16 років.
  4. Лабзун Олександр Микитович 10 років. 
  5. Лабзун Михайло Микитович 9 рокі.
  6. Лабзун Надія Микитівна 7 років.
  7. Чумаченко Лука Антонович 36 років.
  8. Чумаченко Микола Лукич 10 років.
  9. Чумаченко Йосип Лукич 6 років.
  10. Чумаченко Григорій Лукич 6 років.
  11. Варакута Наум Іванович 62 роки.
  12. Кущевський Антон 50 років.
  13. Кущевська Оришка 48 років.
  14. Кущевський Сидір 73 роки.
  15. Кущевський Іван Сидорович 40 років.
  16. Кущевська Мотря 40 років.
  17. Кущевський Андрон 70 років.
  18. Кущевська Параска 70 років.
  19. Кущевський Василь Андронович 32 роки.
  20. Кущевський Варивон 53 роки.
  21. Кущевська Лунія 50 років.
  22. Кущевський Яким 79 р.
  23. Кущевська Пистина 80 років.
  24. Малютина Настя 71 рік.
  25. Малютин Павло 69 років.
  26. Малютин Сергій 70 років.
  27. Малютин Георгій Сергійович 30 років.
  28. Юркевич Валентина Сергіївна 27 років.
  29. Федач Орина 62 роки.
  30. Петик Оксана Володимирівна 30 років.
Читати далі…
Свідчення про Голодомор
Карта місць масового поховання жертв Голодомору-геноциду