Місце запису: с. Миколаївка, Миколаївський р-н., Одеська обл.
Дата запису: 04.07.2008 р.
Хто записав: Петрова Наталія Олександрівна, Андреева Галина Борисівна.
Респондент: Лисенко Володимир Павлович, 1924 р.н.
Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживав в селі Миколаївка Миколаївського району Одеської області.
Ви щось пам’ятаєте про Голодомор?
Да.
На вашу думку, які могли бути причини голоду, може неврожай, чи засуха, чи влада?
Хліба повно було. Тут у Миколаївці попереді був Верьовкін, фамілія його була. Його розкуркулювали, бо він багатий був і вислали десь. А в його дім засипали семочкою, але стікла були. Тут де синагог, та був на першому етажі, засипаний кукурудзою повно і видно слабо змурований був і начало роздуватися мало, але все те мало рухнути із повозок, обруча брали і сковували. Пшеницю у магазин Верьовкіна звозили, в МТС теж було повно кукурудзи набито. Дома були такі багатеющи, кругом зерно було. В нас мало вмирало, а вже Великий Бобрик, звідти моя жінка, то там не те що страшне люди вимирали, а Кіровоградська обл., то там млн. їх ніхто не хоронив, бо тоді були дуже сім’ї, вони пухли так помирали і їх ніхто не хоронив. Батько тоді вже був ранений у ту стару війну, а пуля ще не вийшла. В груди, а там ще не вийшла, то він гази пропускав, та глаза спортив – больний лежав, а нас було 12 душ. Я одного тільки брата помню, старшого. А ті повмирали. Осталось нас 6-ро. Мама тоже, грижа в неї була. На роботу ганяли, ніяких документів не було. Ну, вже в батька почали пухнути ноги, мав помирати, а самий менший братик, він помер, оце тоже ножки попухли. Він мав народитися у 1932 р. і голодовку застав. А вже весною почали пшеницю прививати. Жінки, які дужче були, та казали мамі: „Вера, ти б якось йшла б ту пшеницю підгортала, а 2 жінки крутять (а єврей був директором всіх голобульків), – там тако покрутиш, та й набереш зерна та діткам принесеш.
А одежу забирали?
Де є що є, брали.
А били, наказували за те, що крали?
Били. Весна була, брат мав померти, але вже так городик був у нас маленький, та бурячиння там було, а жінки кажуть: «Піди та нарви і на сковорідку, вроді, як печи, попар їх горячою водою і тако здуши і в сковородку печи, щоб млинчики були і так будете жити». А тоді вже какіш і тоді батько на колесо крутив.
І кукурудзу крутили?
Нє, кукурудзи не було, бо в синагогі було, але люди дирки робили і набирали. Лазили через ту дирку і кукурудзу набирали. А тоді брат оженився старший, і жінка його беремена була і мала народити, і не пішов на роботу, а щоб на роботу не піти – 3-5 років давали. Та він залишився дома і пішов насобирати колосків коло кладбища, а там закуток був, який не можна було укосити жаткою, та він там трошки поназбирав. Сильно миші буряни, колоски і все в нори засипали, а люди завіщали, що буде великий голод, то ми ті мишоловки зимою розкопували і так їли отам де що є. І їжаків їли, але у нас мало, а у Бобриків людей убивали, холодець варили, ковбасу робили. Брат назбирав колосків, а тут їхав председатель колгоспу і каже: «Ти чого не на роботі?» І забрали його на бричку. Зважили 3 кг, а за 3 кг. 3 р. давали. В Одесу отправили, до осені додержали і на Сибір у Тайгу на розробку ліса і отправили. І сказали їм отут жити , а ми кажемо: «Та де ж тут жити». Сніг, мороз. А тоді строїли бараки. А спати не було де і возрожати не можна було. Сніг заставили викинути і гіляк нарубали, а полягали, як сельодки, голі і босі, а якщо не то, то по голові. Яке слово скажеш, на місті розстрілювали, і брат помер там.
А як приходили забирали хліб, пшеницю?
Да. До нас приходили партейні комуністи і забирали все, що було.
А ви не пам’ятаєте їх прізвища?
Були приїзжі, комуністи. Заставляли вишукувати все. Тоді батька і брата забрали б, а вони кажуть: „Куди ж ми голі і босі”. У хаті Верьовкіна хтось розбив шибку і семочки розсипалися по городу. А батько каже: „Володя, біжи, хоть трохи семочок візьми будемо, або лускати, або щось. А я боявся, бо казали, що строго, так боявсь, то я пішов – трошки приніс і батько в ступкі потовкі мама юшки наварила і солі не було, ну, нічого не було, і ми трошки поїли, та як почали ригати, бо ж голодні. Так ми дожили до весни, а потім їли какіш, заєчє вухо.
А коли вони приходили, чи вдень чи вночі?
Вони більш дньом приходили. Мама батька отправила за просяною половою на Копах, і там ту половку брав і знайшов кувшинчик з кислими помідорами та й з’їв і ригав. В кувшину просо і привіз і в хаті поклав. Приїхали нас розкулачувати, а в нас ні города, ніде нічого. Приїхали із флагами. Такі шпички спеціальні були та вони ними по землі та щоб де не був закопаний хліб. І забрали той кувшинчик. Тай мати каже: „Куди ж ви забираєте”. Та там був один знайомий тай висипав просо, а горщик віддав
А до колгоспу йшли добровільно?
Насильно коні не здасте – на Сибір навічно. А коні і крали, а кормити не було чим. І це доносили.
А сусіди доносили?
Да, є сусіди хороші, а є -погані. Тоді за землю дуже сварилися.
Були сусіди, які допомагали?
Чим же, ні в кого нічого не було.
А сиротам держава допомагала?
Ніхто, такий рідний, то брали, а і в тіх помирали.
А хто вижив. Може куркулі, чи багаті?
Куркулів зразу позабирали і на Сибір. Тут Яковенко Марко та його вислали на Сибір.
А їли тварин?
Не кота, не собаки нічого не було. А гав, хто мав кукурудзу і ловили сільцем .А горобців в дірках в стріхах ловили. їжаків їли.
А в містах був такий голод?
Конечно був, хто багатіший, той виживав.
А у городі щось можна було купити?
А нічого не було ж, де там свиточка на 5-х.
А відомі місця, де хоронили?
Так, на кладовищі.
Зараз поминають померлих від голоду?
Тоді Кравченко в музеї, коло маслозаводу збирав різні матеріали про Голодомор,- грамотний був.
Хто винен, що багато людей померло?
Сталін, голод був в Україні.
А внукам щось розказуєте про Голодомор?
Да, але вони не вірять.