Місце запису: с. Миколаївка, Миколаївський р-н., Одеська обл.
Дата запису: 04.07.2008 р.
Хто записав: Петрова Наталія Олександрівна, Гетманець Святослав Анатолійович, Пелеховська Катерина Володимирівна.
Респондент: Ляшенко Марія Матвіївна, 1927 р. н.
Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в селі Миколаївка Миколаївського району Одеської області.
В 1933-му ми переїхали сюди в Миколаївку, Жидовське називалось колись, а там наш батько одіслав нас сюди, щоб ми там не повмирали з голоду, нас було двоє. Ми з Новосьоловки Доманьовського району. Це ще ми були маленьки, мені, мабуть, було ще ходиків п’ять-шість, о, такого, я, сестричка моя, на костилях. Ой, горе ж моє, горе таке. Ну, й собирали все в нас. Забирали, де яка була пшениця, де яке було меляне було. Бабушка спекла там хліба, бо мама шось була больна. Батько пішов у совхоз. А Бог його знає, хто собирав. Казали, троцькісти. Було багато їх в командах. Бабушка взяла вилку, хтіла їх поколоти. Діти, а ми сидимо на вікні, а вони вивозять, вивозять усіх за Доманьовку на «білі ведмеді», кажуть. А бабушка хтіла їх заколоти вилками, приходили вдосвіта до нас, а вони закрили її в погріб, а ми вже осталися мама больна, батька нема, а ми двоє осталися. Був печений хліб, а вони й той забрали. Ну, все під мітлу забрали. Ну все під мітлу, ходили з щупами щупали, де там думали закопали чи може десь заховали. Ніяк вони не були озброєні, тоді ж хто міг уже опиратись. Ніхто нічого, ніхто нічого не питав у них, вони йшли грабили.
Забирали й вивозили тих, хто намагався опиратися із села на підводи і дітей і бабок, і везли, і везли я ж кажу десь на Колиму, туди десь на «білі ведмеді», а шо там було, як там. Де які ховали, ті, що розумніші та хитріші були, а наш батько такий трохи тупенький був, бо ми його і не помнимо, бо його напала, вибачте, дизентерія. Та й охляв він уже геть, та й помер. Кожен же жив тоді сам по собі. Мали косілку, конячку, корівку, а ці прийшли та позаграбували все, та й отак забирали всьо, що попадало під руки. Всьо вони брали. Одяг забирали. Ніхто ніде не міг нічого приховати, бо боялися і щупом шукали, щупали, де хто заховав, стіни, землю. Нічого не вдалося нам приховати. Оце забирали, забирали і казали, що будуть давати з колхозу. Я не знаю, ми сюди приїхали, а чи давали там якусь допомогу? А тут була бідність теж велика. Ми приїхали сюди до тьоті свої, Матрони Кіндратівни Лисенко. У тьоті мої була коровка.
Всіх повиганяли богачів, всіх, хто мав більш ніж інші, а куди і не скажу. Мама моя всю жизнь робила в колгоспі, і на гвоздик, на один чи на два, якийсь магар, трошки семенце, та вони щось варили. Мама із сестрою, та їм байдуже, а я була помішалася, била ту сестру, рвала, тоншило мене, танцювала, співала, кричала – таке робилось зі мною. А мама казала, весною то було, та ми в ліс ходили і усього там було: і бриндюші, і козелики. Ми їх копали. Ми їли різну траву. їли, їли яка тільки попадала нам. Шо ми їли шоб оджити! Та вона думала що може то собака скажений заліз та я стала у нього, бо ж голі ходили, босі, не було ж нічого, бо все вже забрали. Але тоді вже чуємо люди кругом по селі, та пішла тьотка моя до одного чоловіка, каже йому, Гриша, бригадир, він дає муку, та нарвала буряків та понесла до дому дітям. Та він дав муки шоб жити. Теж вже нікого не має з тих людей. Одна жінка взяла свого сина, чорноволосого хлопчика, і миє йому голову, та шурує, а чоловік пита: «Шо ти йому робиш, ти стара, ти ж йому голову подереш». А вона: «Мию казан». Отакі тоді були помішані.
У нас людоїдство не було. Судили, судили за колоски, там як собирали. Поля охороняли чи то солдати якісь, чи Бог його знає. Селян серед них не було. Які могли взяти колоски, та тих і судили. Збирали та отдавали в колгосп, а получали на гвоздь. Висівка, крупа. Войни тоді не було, а хліба скільки було, самі сіяли, самі убирали і який треба податок їм віддавали. А у війну ж то хліб з вустюками. Долг, який треба було віддавати, а вони всьо равно усе забирали і звозили до комор, а потім вивозили десь на Буг і відправляли кудись, а куди й не скажу. Дещичку лиш на семена оставляли. Казали, шо сипали десь у море, сипали у воду. Зерно у колгоспних коморах охроняли наші люди. І от деякі люди, більш діти, йдуть до комор і через дірочку і насиплять собі по жменці зерна. А охранник наш, і відвертався, і ото нам жменьку візьмем, спряжем його і з’їсиш. Оті свої були і тихенько дозволяли насипати пригоршку зерна. А як тільки хто ото побачить відразу звільняють його звідти.
Ми були бідні: переїхали сюди бідні і осталися бідні. Побиті, поломані і сестра на костилях. І в колгоспи вже йшли не опираючись. Здавали борони, плуги, інвентар, адже землю треба було обробляти. Наче й не було таких, що й не голодували. Трохи зажиточні, та й батько робив на машині, то й жити легше було. Робили все, щоб у колхозі був скот, усе щоб було у колхозі. Деяким давали молочка по літрику, щоб діти з голоду не вмерли, та й оце так.
Приходили до хатів коли їм хотілося: і з ранку, і ночію, і будили, терзали, тягали, що тільки не робили. Ну, одна команда прийде, друга, третя, та й було їх кілька. Присилали їх, чи вони самі приходили, я не дуже пам’ятаю. В 33-му саме більше помирали. Усе позабирали, і не маєш права вкрасти й колосочка з ярової пшенички. Дітей осиротівших забирали в інтернати в міста. Деякі потім повертались, після голоду, які живі остались та повертались. Бог давав, щоб вижили. Ось ми вижили. Бурячиння теж варили і коржики ліпили, що ж тільки приходилося їсти, коржики з бурячиння. Зварять його, дадуть якоїсь крупинки чи мукички і приліпили і спекли. Я так була стравилася, шо й до цього времені не можу й зеленого борща їсти.
Ми не ходили не міняли, не було на що. Багатші на базарах ще щось могли купити, а в нас не було нічого. В містах теж був голод. Як в нас був, то й в них мало щось бути. Скільки вмерло, я не пам’ятаю. Сусіди не вмирали. Мужики більш мерли. Баби якось не так.
Ходили в лісі, збирали різні трави, їли. Хоронили, де впали. Ніяк не позначаючи. Були такі, шо займалися похованням, а чи винагороджували їх – не знаю. Ніхто їх так, шоб не ховав, так за биндюх і повезли. Ставили пам’ятники потім на кладовищах, на могилах. Наш батюшка всьо время поминає померлих. А при радянській владі не дуже їх і поминали та й церкви й не було. Великих поховань таких я не знаю. Молоді зараз не можуть повірити, що це таке було. Не дуже вірять у це. Це не може бути. Бог його знає хто робив таке, приходили забирали. Ну, хоч трошки розуму, як зараз я б його спитала – хто ти, чого тобі потрібно? А так, хто його знає, шо як, та й ще й в селі такому забитому, тому не чув не знав і не бачив. Хороші були врожаї, як кажуть, колись колосок стояв так (нахилений), а тепер так (піднятий вгору). Колись був повний колосок, набере і хилиться до землі. А тепер пшеничка, яка до сонця пнеться пуста.
Кажуть, Сталін не винуватий, Каганович не винуватий, а хто винуватий – Бог його знає. Що вони робили, я не знаю, а я то, що муки були – знаю. Торгсін? Це шо золото збирають? Тоді не чула, а тепер чую. Нас не кололи, не різали, не вбивали, а там десь люди жили у муках братовбивства. Із висланих повернувся лише один чоловік, десять років у Сибіру відбув. Бідних менше чіпали, а багатіших бичували.