Місце запису: м. Гуляйполе, Гуляйпільський р-н., Запорізька обл.
Дата запису: 10.10.2005 р.
Хто записав: Лопатіна Олена Миколаївна.
Респондент: Левицький Павло Петрович, 1913 р.н.
Під час Голодомору 1932-1933 р.н. проживав в селі Гуляй-Полі Олександрійського повіту Запорізької області (нині м. Гуляйполе).
Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932-1933 роках ?
Перший голод я переживав у 1921-1922 роках. Був пішов до школи, до першого класу, але в зв’язку з тим, шо така обстановка була, я школу залишив і пішов навчатися уже в 1922 році. Другий, один із страшних Голодоморів, був у 1933 році. Я, залишивши навчання в школі, пішов з батьком працювати у колгоспі „Заповіт Леніна” 1932-3 рік. Ми косили, тоді ще комбайнів не було, лобогрійками. Працювали. Але після уборки у колгоспах хліба не залишилося, зерна не залишилося – все вивезли. І засипали, як непрекосновенний запас зерно. Ми завозили до церкви, і через бокові двері засипали аж по вікна – стіни були високі. І засипали цим же зерном, пшеницею (це наш колгосп „Заповіт Леніна”), засипали один магазин. Обувний, який закрили, там працював продавцем Буров. Обувний магазин закрили, а ми засипали його зерном. Так же само було засипано і елеватор.
А яку церкву Ви засипали зерном?
Нашу центральну, де знаходиться зараз пам’ятник Павкі Корчагіну. Там була церква. Її знищили в тридцяті роки двома вибухами. Я вже був, правда, в інституті, не був присутній. Церкву засипали, але людям нічого так і не дали. Опухші валялися і під церквою, і в інших місцях. Багато великої смертності було. Ми… живилися хто чим, хто чим.
Які на Вашу думку могли бути причини голоду: неурожай, засуха, податки, чи забирала урожай влада?
У тридцять третьому році ніякої засухи не було. Урожай був хороший. Це спеціально була постанова уряду, комуністичної партії, шо до народу України. І вимирали не тільки одиночками десь, а цілими селами.
Якщо відбирали у людей вирощене в полі, городі, то хто це робив?
Хто це робив? Спеціальне районне начальство.
Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховання зерна?
Нє. Нам невідомо. Все було засекречено.
Як це відбувалося? Чи ті, що відбирали, мали якісь документи на забирання продуктів?
Ті, хто приїздили забирать, забирали по вказівці засідань „комнезаму” і в районі, і, мабуть, в інших містах.
Чи застосовували до людей покарання, побиття, висилання, арешти?
Я цього утверждать не можу, бо, якшо воно й було, то це все засекречено. Сам процес проходив так: наприклад, комісія, після засідання, де рішалося, (що якийсь хазяїн заможно живе, чи в нього багато є худоби, реманенту) приходили на подвір’я цього хазяїна, переписували все, шо в хаті і на подвір’ї. А на слідуючий день заїздили гарбою. Забирали до останньої лахманини. І забирали коней. А людей із хати виселяли. Як робили із забраним? Тією ж гарбою виїздили на… (площу), де зараз фабрика була. Отам на тім місці гарбою ставали, піднімали і говорили: „Три рублі”, – там штани, чи шо. „Хто більше? Нема більше?”. Охотник забирає і все. Отак розпродували все те, шо було забрано.
Павло Петрович, Ви казали, що на Вашому краю розкуркулювали, так би мовити, тих людей, які добре працювали. Скажіть, будь ласка, кого розкуркулювали?
На нашім краї, або, можна сказать, у нашім колгоспі, я назвав би таких людей: Гомон Микита, Білецький Омелько, Попов Михайло, Демченко Радивон, Демченко Никифор, Бик Явтух і інші. А Бик Явтух, як тільки забрали все – він повісився. (Павло Петрович розповідав, що у цього чоловіка було багато дітей, тому землі йому при наділі на кожного їдока теж виділили багато. А так, як працювали вони всі від зорі до зорі, недоїдали, щоб купити якийсь реманент для обробітку землі, то й хазяйство у них було на той час вже справне. А як забрали все, та ще й сказали вибиратися з хати, то чоловік не витримав, пішов до сінника і там повісився. Сім’я була змушена перебратися у дуже стару батьківську хату, де до того жив брат Явтуха зі своєю сім’єю. Так вони усі разом і жили аж до війни, коли хлопців та Явтухового брата позабирали до армії, а старші сестри теж пороз’їжджалися.)
Чи мали зброю ті, що ходили відбирати хліб у людей?
Якщо мали, то нам не показували.
Як люди боронилися?
Ніхто не мав права даже слова сказати.
Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?
Якщо хто й приховає, все рівно найдуть. Можливо, й було таке. Но то вже дуже рисковано. За це діло карали ще дужче чим, коли забирали.
Хто і як шукав заховані продукти? Як їх звали?
Спеціальні комітети, організовані із біднішого прослойку людей. І… виділяли команди і вони ходили.
Скільки їх приходило до хати? Хто це був?
Ну та хто зна? Не менше, канєшно, чоловік три-чотири до хати. Бо треба було все виносить, складать у гарбу і вивозить з двору. Це я бачив так, як брали у Гомона, у Білецького та інших.
Скажіть, будь ласка, от про цих людей, що Ви назвали: Гомона, Білецького, Демченка. Це були дуже багаті люди, чи ні?
Багаті тим, шо велика сім’я. І багато було землі, бо давали на їдока її. І вони трудилися од зорі до зорі.
Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів чи овочів?
Боялися і за це дуже карали.
Хто і як шукав заховані продукти? Як їх звали?
Та ті ж хто приходив…
Де можна було заховати продукти харчування?
Хм… Попробуй !.. Все рівно найдуть.
У землю закопували?
Було… От, прийдуть… А хтось із сусідів, були ж такі, шо бачили, як заривав там, скажуть. Пішли, найшли, – забрали і пішли.
Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?
Ні, цього я не пам’ятаю.
А на трудодні давали там якийсь пайок?
У колгоспі перші роки колективізації нічого не давали. Ні грошей, ні зерна.
А в якому році почалася колективізація у нас у Гуляйполі?
Ну це тридцятий-тридцять перший. (В цей час уже заснували колгоспи. А до цього були ТСОЗИ – товариства спільного обробітку землі).
Забирали лише продукти харчування чи й інші речі – одяг, рушники, худобу тощо?
Усе, усе. До послідньої свитки, якшо вже говорити. Усе забирали.
Що таке закон про „п’ять колосків”? Чи чули Ви про нього?
Не тільки чув, а й бачив. Процес: була постанова уряду Сталіна, шо тим, хто буде збирати колоски, або мнять зерно на посіві, кара – десять років. На нашім краї був випадок із тіткою Демченко, яка збирала колоски на зібраному, на полі жита, яке було в снопах (ми його зібрали, я як раз приймав участь, коли молотили це жито). І на це поле вийшла тітка Христя Демченко і збирала у фартух колоски. Об’їзчик побачив. Її забрали, судили і вона відбувала десять років.
Скажіть, будь ласка, ось з тими людьми, що їх розкуркулили, їм хати хоч залишали чи ні?
Ні. Нічого не залишали. Вони виходили з подвір’я, – і… куди хочеш!..
Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?
Нє. Карали – десять років.
Хто охороняв поля, колгоспні комори?
Охороняв? Були об’єзчики. Ті в полі слідкували. А так, по-моєму, не було таких.
Чи люди хотіли добровільно йти в колгоспи?
Частина – да, а більшість – ні.
Чи змушували людей іти до колгоспів і як?
Ну як? А ото ж розкуркулювання… Вимушені були люди йти. Ну де-хто, думали, шо, може буде харашо. А де-хто і пішли так.
Павло Петрович, а у Вашій сім’ї теж щось забирали до колгоспу?
А батько ж поступив до колгоспу і я. І ми начали (я ж бросив учьобу), і ми робили в колгоспі. Хоть нічого не давали, а робить робили. Трудодні… Бо за це було тоже, як не виробиш коли певну кількість трудоднів, то підлягали наказанію.
А у Вас було щось, що Ви відвели, чи віднесли до колгоспу: майно, чи худоба якась?
Батько, як поступив до колгоспу (заставили подать заяву), то він (ну йому жалко, батькові було і коней, і всього) попросив мене. Каже: „Синок, одведи коней”. Я запріг у бричку пару коней вороних (у нас були), одвіз до загальної конюшні, тут у бригаду. І весь інвентар, начіная: лобогрійка, віялка, сівалка, трьохлемешний плуг, гарба. Ну в общім усе. Весь інвентар сєльскохозяйственний, який нужен був для обробітку землі і убирать урожай. Це здавали всі у колгосп. Одводили, одвозили і здавали у колгосп.
Де переховували худобу, щоб не забрали в колгосп?
Цього не було. Бо вже відомо було, переписано: шо в кого є.
В який час ходили забирати у людей зерно, продукти?
Вдень.
Скільки разів приходили до хати?
Я не можу сказать, не знаю. До нас не ходили, бо батька не тронули. Як вийшла постанова Сталіна „Запаморочення від успіхів”, де він написав, шо тільки добровільно іти до колгоспу, – наш колгосп в цей рік розбігся. Люди позабирали все. Але так пройшло літо, на другий год знову…І всі пішли знову до колгоспу. І понині так.
Коли почали люди помирати з голоду?
Сильний голод був, я говорив вже, перший для мене, це двадцять перший рік. Коли в оцій хаті, де ми сидимо, померла батькова сестра, тьотя Даша, помер батько мого батька (мій дедушка) Василь, померла бабушка Оришка (тоді називали). Оце троє… І по-сусідству: у того одна людина, у того дві. Ну, у нас ото померли три чоловіки. Нам, батько мій робив тоді на заводі, і шоб врятувать дітей ніби-то, таке було: давали путівку у їдальню, яка була на розі проти школи СШ №1. І ми втрьох: брат, сестра, старші, і я, ходили до їдальні місяць. Там видавали тільки. І ми получали дві порції, і ішли через дорогу до школи на подвір’я, сідали під деревом (це було весною), ділили ті дві порції на три. Поїмо і йдемо додому. Перша порція була, давали вранці: стакан кави (какао) і кусочок хліба. Одна це порція. Десь, може, тоді ще грам не було, а було… лоти. І десь вони, якшо виразити в нашому, то десь було піїсят-шіїсят грам. Це такі два кусочки хліба на трьох ми получали, ділили на три порції, поїмо і йдемо. Сестра ходила із каструлькою, брат з батьковим котелком, який він приніс із першої світової війни (де він всі чотири роки воював), а я ходив з луженою мисочкою. Мені було, звичайно, вигідніше – я мог вилизати мисочку.
А під час голодомору тридцять другого-тридцять третього років у Вас хтось загинув?
У нас лічно ні.
А взагалі, під час цього голоду коли почали люди помирати?
У тридцять третьому? Ну це, як обично, після Нового году і до весни. А весною вже, коли появлялася трава: грицики, какиш, козельки, горіхи („заячі”, ми їх називали, земляні). Ми ходили в поле і рили. От так от, трошки спасали… Бруньки. А коли начали цвісти дерева, то цвіт зривали. Кропиву варили…
Що було з малими сиротами, чи ними опікувалася держава?
Ну, трошки, я помню: був у нас один приют, на Сігорі (окраїна села). І туди забирали вже зовсім бездомних, без дорослих у сім’ї, діток. І… частина була у приюті, де доглядали їх, спасали їх од голоду.
А, може кого і родичі забирали? Були такі випадки?
З моїх – ні. В нас таких не було, багатих. Всі нормальні середняки. Було так: середняк… маломіцний середняк, середняк і міцний середняк. То батька считали середняком. Ну, середній, не бідний і не багатий. Сім’я була велика і не трогали. Хліб забирали. Батько сам вивозив. Боявся, шо … Сам же тіки в вісімнадцятому році повернувся із першої світової війни, в яку воював. Так він нажився, слава Богу…
Хто не голодував у селі і чому?
Ті, хто забирав.
Хто зумів вижити?
Ну, виживав той, хто міг якось мати можливість трішечки і запасів, і міцніший здоров’ям.
Чи допомагали люди один одному у виживанні від голоду, чи ділилися продуктами?
Звичайно було. Це близькі родичі. Якшо шось у когось було там, то трішки могли виділити. Але це не дуже. Потому шо не було ні в кого зайвого.
Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?
Ну оце ж якшо й було, то це в самих-самих близьких. Поможуть чимсь. І це не то шо там, систематично, а один раз якийсь, шо чимсь допомогли. А в нас у хаті стояла ступа, у якій ми товкли качани, початки. І кукурузочки трошки було – ми мололи на кофейну мельничку. І мати пекла таке, похоже шось на блин. Ми, сміючись, казали – „маторженики”. І ото по одному кожному.
Ви маєте на увазі кукурудзу, чи кочережки з кукурудзи?
Кочережки висушували в пічі і товкли в ступі. А зернечко, якого трошки ж тоже було, мололи на кофейній машинці. І зміша мама оце, спече і повісе під сволоком у корзинці. І ніхто не мав права брати. Тільки один отой блинчик, чи як його назвать, на сутки.
Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?
Із рослин? Це – грицики, козельки, какиш, земляні горіхи і гриби сморшки, які ріденько, но появлялися в степу. Ми ходили в степ і, де шо знаходили, брали шоб з’їсти. Отаке було.
З яких дерев, рослин вживали листя, кору в їжу?
Ну, це саме главне: із білої і жовтої акації листя, чи квіти. А з таких рослин: це кропиву варили, вона і от цинги, ніби-то, вітамінозна їжа. Бо могли захворювати на цингу. Ото так.
Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?
Були, ми знали. Люди виходили. Ми не ходили, правда. Ховрахів. Із диких тварин. Ну і були розмови, що й інших, ну я того не знаю. А ховрахів, сусіди ходили, і бачив, що приносили, виливали їх. А другого я не бачив. Казали, шо і котів їли, і собак. Ну я підтвержувать не можу, бо я не бачив цього.
Чи можна було щось купити у місті, чи виміняти?
Можна було тільки на ринку по нечуваній ціні.
Чи був голод у містах?
Ну, те я не знаю. Там на картонну систему. Так там, звичайно, легше трохи було. А, можливо, тоже було… Тоді нікуди ніхто не їздив. Я не можу знати. А, як я вже учився (тридцять третій- четвертий) у інституті, то ми получали на карточку студентську чотириста грам кукурудзяного хліба.
Павло Петрович, а в якому інституті Ви навчалися?
Я навчався… з тридцять третього (восени) на тридцять четвертий і закінчив у тридцять восьмому інститут. Зараз учився у Бердянську, а тоді перейшов у Запорізький (педагогічний)ї закінчив у тридцять восьмому році.
Це тоді там уже були карточки ?
Да, карточки. Спіцяльна хлібна карточка була. Які одмінили у тридцять п’ятому годі.
Чи знаєте Ви, що таке „Торгсін”?
Да. Тому шо, туди отдавали, носили люди, шо у кого було цінного і золото. Випадок такий. Коли я був на першому курсі, до мене приїхала мама. Кажу: „Чого Ви оце гроші потратили?” „Та я, синок, приїхала. Папа дуже послаб. І хочу… Почула, шо тут єсть магазин, в якому золото міняють на продукти”. Я так подививсь на неї, думаю: „Де б ти, бідна, взяла те золото?” Кажу: „Підем до магазину”. „Торгсін”. На вуглі, це було в Бердянську. Ми зайшли. Я так осторонь трошки стою, думаю: „Де вона візьме?” Вона розв’язала платок на підборідді, зняла одну сергу, з одного вуха, другу – з другого. В неї були полумесяцем. І подає на аналітичні віси. Я не мог встоять! І робить шо я не мог!.. Я трошки одійшов. Продавщиця це зважила. Насипала в одну торбиночку десь може два кілограми крупи рисової, а в другу – борошна. Вона (мати)’. „Я тобі оставлю”. „Ні!”, – кажу. Я її провів на станцію. І взяла вона платок і поїхала додому, до батька. А в цей час старший брат служив у армії срочну службу. І вони були самі і дожили до того, шо нічого не було. А я поділитись з ними тим кусочком кукурудзяного хліба не міг, бо відстань… Якби дома, то вже б ділилися, а так – не міг. Розказувала мама, шо ті серги вона купила ще дівчиною, коли з подругою одному дядькові помазали нову хату. Він їм заплатив, і вони купили, як на пам’ять, серги. А у тридцять третьому, десь весною, вона отдала їх на продукти.
Скільки людей померло у селі? Чи є такі відомості?
Нє, ніхто його не счітав. Невідомо, даже, стільки ми у войну потіряли, не то шо у голодомор…
Та, мабудь же і приховували довго, що люди померли саме від голоду?
Ой!.. Хоронили… Наприклад, виділяли по… (В нас були сотні, Подолянська, Вербівська сотні). І в сотні староста виділяв, або, вже як був колгосп то в колгоспі, виділяли там двох чоловік сьогодні на похорон померлих. То їх забирали і везли на кладбище і заривали без трун.
Чи відомі випадки людоїдства у Вашому селі?
У нас ні. Но говорили, шо у Варварівці було таке. Село Варварівка ( За 15 кілометрів від Гуляйполя). Може ще де? Не знаю.
Де хоронили померлих від голоду?
На кладбищі, на звичайних кладбищах, у ямах.
Чи платили тим, хто займався похованням померлих?
Тоді не було цього, шоб плата якась була. Приказ, і все… Чи розпорядження: „Іди і роби”. Отак було. Такі закони, так сказать.
Чи відомі у Вашому селі місця захоронения людей, що померли від голоду?
Я ж кажу: відомі. От кладбище „Заповітське” (на території колгоспу „Заповіт Леніна”), там на обочинах були ями, де хоронили померлих. Та скрізь, на звичайних кладовищах. У кожній же сотні були кілька цвинтарів і хоронили там людей, або родичі, або виділені команди.
Чи поминають їх на „Проводи”, „Гробки”, Зелені свята?
Ну в нас же обичай такий, шо всіх поминають на „Проводи”. Хто залишився живий з родичів, поминають, канєшно, обов’язково. Такий же день спеціальний єсть – „поминки”. І виходять люди, поминають.
Чи згадують і поминають померлих від голоду в церкві? Тепер і за часів радянської влади?
Та взагалі ж була заборонена церква. Атеїстичне виховання було. Даже таке преследования було, хто ходе до церкви. Або хто венчаться хоче, хрестить дитину. Можна сказать, забороняли. А, може, просто люди боялися. А зараз я не знаю, я ж не хожу до церкви.
Чи є у Вашому місті церква? До якого патріархату вона відноситься?
Ну в нас була велика церква. Я можу Вам показать, у мене єсть фотографія. Ця, шо завалили (вона була Московського патріархату). Було три священники. Двох помню: Лоскутов Александр Тимофєєвіч і Воскобойніков Степан. Третього забув. Вони правили до того пока закрили церкву і потом розрушили.
Чи встановлені в селі хрести, пам’ятники померлим від голоду ?
Всього пам’ятаю, шо хлопці там проявили ініціативу і поставили хрест на кладовищі центральному. Це, зібралися хлопці і поставили великий хрест.
Чи знає сучасна молодь села про голод 1932-1933 років, зокрема, чи розповідали Ви про це своїм дітям, онукам, сусідам?
Вони цікавились і знають все це. Бо, коли онука Аня (он вона посередині) (на фото), писала твір, по заданію, мабуть. Ну вона мене спитала, я їй розказав коротенько. Вона написала, подала вчителькі. Вчителька провірила і там же решили передать цей текст у газету „Радянська освіта”. Там надрукували, написали все. Мені шо пам’ятно: написано, шо дедушка Левицький Павло Петрович, і в дужках – 1913 року народження.
Кого Ви вважаєте винним у загибелі багатьох людей?
Комуністичну ідеологію, яка провокувала оце все. І були такі серед них, такі керівники, які сприяли цьому. А так більше… не знаю.