1. Місце запису: село Легедзине Тальнівський район Черкаської області;
  2. Дата запису: невідомо;
  3. Хто записав: дочка Ірина Паламарчук;
  4. Респондент: Левицька Феодосія Афанасіївна, 1918 р.н.;
  5. Розшифровка аудіозапису: Кравчук Тетяна Володимирівна;

Під час Голодомору 1932-1933 років в селі Легедзине Тальнівський район Черкаської області.

ЛЕВИЦЬКА ФЕОДОСІЯ АФАНАСІЇВНА (баба Тодоська, так її називали в селі) народилась в 1918 році, на свято Трійці, в селі Легедзине, що на Черкащині. Вона пережила Голодомор та Війну, виростила п’ятьох дітей, 7 онуків та 16 правнуків.

Про страшні часи Голоду 1932-33 років, я знаю саме з її вуст. На жаль, бабуся відійшла у Вічність на 96-му році життя, залишила світлу пам’ять та материнську любов до нашої великої сім’ї.

Про 32-33-ій роки помните?

Чого ж не помню, я на Голодомор надивилась, наплакалась, я такаго була пухла, текло гній. Вижила, бур’янах. Не тіки я, нас було п’ятеро і всі вижили. Той на фронті загинув, а ті всі вже померли, я одна осталась. Нема, нема вже нікого.

Тяжко було, забирали зерно, ходили?

Ой, який той Голодомор, це ж нас грабили. В нас же ж батько був хазяїном, але помер. Ми остались п’ятеро. Як наїхали підводи, дванадціть підвід мішків набрали, корову, телицю забрали. А тоді тако свитки висіли свитки, кожухи, хустки, всьо забрали і остались ми. Геть нічого, зернинки не було. Як брали ту пшеницю. А так колись зо сторонки клуня була, як ми його …

Знаю-знаю.

Січка була, бо коні були, всьо. То оден виконавцем насипав в мішки, другий носив на підводи, то він набирав в ту, в відро і в ту січку сипнув, той поніс, він сипнув, ну відер три може він сипнув. Шо ж остались, нічого нема, всьо пройшло. Їсти хочем – нема ж. Вибираєм ту січку і так [показує]. Оце так виживали. Деякі бур’яни , берестки, листя сушили, мняли, пекли, з чим же, нема до нього нічого. Так ми і їли. Тако ні вижать нічого, радно, солома, горшок, горшка закопали трошки сала, а він желізною паличкою як став штурхати, такого штурхав і минув. Тако по кусочку кидали в бур’ян, не на стільки там, як нас же ж багато. А то де в торбінці якусь крупу чи шо, хтось колись же соломою, у стріху поза, понаходили, позабирали геть і те. Ой Бо, Боже, Боже, геть забрали і це, вже в стрісі, може який супчик коли вкине, найшли, те забрали.

Заставляли йти робити в колгосп, коли голод був чи не заставляли?

Ми самі йшли, бо давали 100 грам хліба, тако кусочок. То копаєш вилами землю, то ввечері кусочок хліба, в нє то стаканчик цей шо ми горілку п’єм пшона дадуть. То це ми йдем копаєм. Оце так ми жили. Весна вже, а восени картоплі копали і ше це шо. Ходим, збираєм цю змерзлу, гнилу картоплю по полі. А вона така недобра, таке недобре, це голадки печем з неї. А вона ж яка, мерзла на полі в землі. Ой Боже, оце так. Оце така тобі була. Боже, Боже. А тоді вже жито було, так недалеко од нас поле, колоски отакі молоде. Ідемо уночі, зобралися всі за руки, а сестричка була найменша, померли батьки, мама вмерла, то їй дві неділі було, вона вижила, батько вмер, то їй три годи було. Ідем ми ті колоски вночі рвати. Ше й сторожі гонять, забрали і за руки, йдем рвем, їмо і загубили ту дівчинку, давай шукати, ой Боже. Як нагадаю, я не можу видержувати, я ж його всьо бачила, я його всьо знаю.

По селі багато людей мерло? Да?

Ой померло багато, багато. Люди людей їли. В нас дві сім’ї було, шо їли людей. Воно вмерло, а ні то закликали, зарізали і варили, і їли. Бідна жінка пішла, не стало дівчинки, а кажуть: «Ота позвала, ота Домка її позвала». Вона пішла, кипить в горняті, в піч і ручка вилізла. То їх тоді забрали.

Забрали?

Забрали. А казали, шо вона приїжджала, я не знаю, не бачила, забрали їх тоді.

А хоронили де їх, оцих шо ходили по селу збирали людей, ото ті шо померли, куди хоронили, куди звозили людей?

Ті шо хоронили?

Да. То хоронили такі самі неївші, деякі давали їм трохи їсти, то він вивозив на кладбіще і там кидав як попало. Везуть, я не бачу, але мені казали: «Ой повезли, як то вона звелась, повезли, а вона ше жива». А вона тако [показує].  Так їй ж і вкинули. Це ж нема кожноум ями, в ідну.

В одну яму кидали?

Да. Боже мій, стільки померло, скільки померло і з мого году, менші, старші. Сусіди, там де ми жили, то в них було восьмеро дітей, то одна така як я, бідна, вона з голоду і ті всі з голоду померли. Осталося либонь троє дітей в неї самих старших, якось там вижили, а то всі з голоду.

Читати далі…
Свідчення про Голодомор
Карта місць масового поховання жертв Голодомору-геноциду