Місце запису: с. Михнівці, Лубенський р-н., Полтавська обл.
Дата запису: 2009 р.
Хто записав: пошукова група «Світоч» Лубенської ЗОШ І-ІІІ ступенів. Керівник Донець В. В.
Респондент: Кузьменко Оксана Анатоліївна, 1920 р. н.
Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Михнівці Лубенського району Полтавської області.
Голод 1932-1933 років добре пам’ятаю. Активісти лазили по горищах, щупальцями діставали зерно. Донощиків заохочували, надавали право нишпорити по скринях. Основна винагорода для них – забирати не тільки харчі, але й одяг, взуття, хустки та інше хатнє майно. Приходив і до нас партієць Шостак Василь Степанович, який обшукав хату, а потім забрав горох та квасолю. Ми не могли нічого вдіяти, бо боялися.
Опорою злочинної влади були ледацюги, злодюги та п’яниці. У нашому селі особливо «відзначилися» Шостак Юхим Степанович, Полятки Гнат і Денис Галицький. Від таких нічого не можна було приховати. До непокірних застосовували жорстокі репресивні заходи. Мого дядька Івченка Івана Григоровича забрали, бо щось сказав на зборах.
Діяв «закон про п’ять колосків», за яким людей засуджували на п’ять-десять років тюрми. Колгоспні поля і комори охороняли об’їздчики та сторожі, які приїжджали до комор і брали зерна, скільки хотіли.
Ніхто з людей добровільно в колгосп не йшов. Їх силоміць заганяли. Із району присилали агітаторів, які розказували, як у колгоспі добре жити: «Один робить сім лежить». Хто відчайдушно противився — відправляли у Сибір. Робили це у будь-який час дня і ночі, відбираючи худобу та інвентар.
Помирати люди почали весною 1933 року. Дітей, що залишалися живими, поміщали в патронати. Пригадую деяких: Гагану, Крябича, Білика. У кого буряки були закопані, ті ділилися, обмінювали на щось їстівне. А так доводилося варити різне листя, коріння, молоти кукурудзяні качани. Їли просяне лушпиння, мерзлу картоплю, а то й котів, собак і, навіть, дохлих коней. Не голодувало тільки начальство. Людоїдства у нашому селі не пам’ятаю.