Місце запису: м. Зіньків, Зіньківський р-н., Полтавська обл.
Дата запису: 04 серпня 2002 р.
Хто записав: Літвішко Олена Віталіївна
Респондент: Кулібаба Марія Василівна, 1915 р. н.
Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в місті Зіньків Зіньківського району Полтавської області.
Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932 – 1933 рр.?
У нас тоді у 32-му забрали усе шо тіки було. А все із-за того, що батько зразу в колгосп не захотів іти, потім то пішов. Ой, тоді повимітали усе, вишукували де могли, і по горищах, хто де ховав, щоб хоть що небудь собі оставить на жизнь. А тоді усе так уродило хорашо, красота просто, а бачиш, власть по своєму рішила. Позабирала у людей, що тіки можна було, і у нас позабирали. Не оставили даже їсти, не то що, щоб даже посіяти на слєдующий год. Так нас осталось тіки троє сестер, остальні поумирали…боженько…мама наша за один год пошти посивіла. А Катькіна – мала, так оніміла, даже не помню чого, но я так думаю, шо її навєрно хтось налякав, може погнався, хотів на ковбасу пустить, хто його зна. Но не балакала вона тоді довго, десь з пів-года, чи менш.. Я її отхажувала, і ще Галю. А я ж то старша уже була.. уже робить ходила в колгосп, а вечером ходила шукала, що б поїсти у хату принести. Спасалися тим що у сторону, як до Власівки йти були колгоспні поля, на яких посажена картошечка була, так її уже давно убрали і зсипали в кагати, і нікого туди не пускали, охраняли дньом і ноччю. Звідти по-трошку ту картошечку і вивозили, а весною уже вона, та шо там в тих кагатах пооставалася, то уся погнила. Там і оставили охрану, так ми ноччю підповзали, і вигрібали потроху тої картошки. Принесеш її додому, подавиш її у руках і на сковородку без жиру, попечеш. Так і сама ж не їсиш, бо треба ж ще Катінку накормить, вона ж як оніміла, так даже ходить перестала, лежить тіко і плаче, не хникає, а тіки сльози капають. А як подивлюся яке воно худе, так самій плакать хочеться, а мама тіки подивиться на нас усіх та і тож плаче… А люди тоді їли, шо могли найти, листя, кору в ступці товкли і галєти робили, береш змішуєш муку з кори з водою, і ліпиш галєти, і на сковородку, но хто таке їв, усі вимерли… І щас вспоминаю, аж мурашки по кожі.
А в 46-47-му роках, було щось схоже?
Та ні доцю! Бог милував, легше було, воно то голодали, і молодость я вспомнила, на річку ходила і жаб додому приносила, рибу, ракушок, даже раків, і у колгоспі кормили. З голоду не вмерали і на том спасіба. Та уже і взросла була, і чоловік з войни вернувся, даже мотоцикл німецький додому привів, так він такий гарний був. Ото тіки шо дітей багато сиротами пооставалося, так хто ж їх кормив би, кому вони були нужні…нікому. То вони бідненькі дуже умирали, милостиню постоянно ходили просили, ідеш на роботу, сидять під заборами, а як хтось мимо іде, то просять: подайте на жизнь. Жалко…дасиш тому, що найхудіше, а вони як горобці накинуться на той кусочок, худі, як скілєти. Тоді їх потом у детдоми поотправляли, слава Богу, там хоть кормили.