Місце запису: м. Лебедин, Лебединський р-н., Сумська обл.
Дата запису: 13.09.2009 р.
Хто записав: Топчій Юлія Олегівна.
Респондент: Кравчинська Катерина Іванівна, 1923 р.н.
Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в місті Лебедин Лебединського району Сумської області.
Батьки мої робили в колхозі і бабушка тоже. Бабушку мою розкуркулили. Жили ми в Лебедині на вулиці Безимовка 43, вона й зараз є ця вулиця. Нас було семеро. Я сама перша у батьків була, старшенька. Зразу була колективізація, так усі вступили в колхоз, заставляли. Ось… Забрали все: і коня, і інвентар до нього.
Як вступив батько в колхоз, то зробили детскую площадочку і мене туди батько віддав. Ми там отдихали, гралися. Та це тільки для тих, хто вступив в колхоз, а для других так нільзя було. Кормили нас три рази на день. Утром кусочок хлібця, та тонюсінький-тонюсінький і світиться, а в обід і увечері давали баланду, то вже ми її так називали, там де-не-де картошина та бульйончик, та сама вода мукичкою заправлена. Воспітательниця за нами слідила. Вот! Раз я хотіла кусочок хліба принести додому, так вона його і забрала. Я сіла да й плачу. Так обідно було за той кусочок. Думала понесу додому, сім’я. Ота площадка була колись, де зараз пожарка. Бува вийдемо немошні вже, посідаємо на травичку, ноги пухлі, вже нема сил і бігать. Тоді якось утянулися.
Ой, як жалько було того хлібця… наша сім’я пережила голод, бо була коровка. Звали ми ще її Гривасте, за гривку. А у марті принесла вона нам тьолочку. Мама доїла корівку три рази в день. А коровку ту ще й не забрали. Ну, ну, пізніше вже забрали, Та все ж таки спасиба. 13 рочків вона нам прослужила. Ото благодаря коровці ми й пережили голод. Каждий день по стаканчику молочка кожному. А воно ж то жирок. А откуда його ше візьмеш?
Ми помагали друг другу, дуже помагали. Бува чуємо то в одному районі померли з голоду, то в тому, а в нас ніхто й не помирав. Тоді люди були добрішими. У нас сусіди були жили тільки удвох старенькі вже. Так бабка ота тільки спече шось і нам зразу несе. Велике їй спасиба. Ми їх все время вспоминали. Їх Костюками називали. Я бачу зараз такого вже і нема. Була тоді людяність, була… а сусід з нами жив, так ото було прийде до мами і каже: “Галю, налий хоч трохи борщику”. Фамилія його була Оголь. Сапожником був. Ото мама йому борщику, а то сидить аж синій, а він нам чоботи латав. А тоді якраз колективізація началася, отбирали усе. Бригада така ходила чоловік 10.
Було зерна трохи, у нас батько у грубці заховав те зерно у переході. І все-таки прийшли. А головного їхнього прозивали Пророка. Казали люди Пророка з бригадою їде. А я маленька вилізла на лавочку та і стою ж виглядую. Дивлюся ідуть. Підходить той Пророка, а я на нього: “Тьоху на тебе Плолока!” Так він мене по губам. Мене мама тоді й пристрожила, каже не роби такого більше, а то заберуть. Найшла та бригада зерно, открили бичок у грубі і забрали хліб. А як виходили, то солдатик один мені кусочок хлібця за пазуху всунув, щоб ніхто не бачив. Боже збав якби хтось побачив. Я його й досі вспоминаю. Ось так і жили, і в голод вижили, то шо люди добрі були, помагали один одному хто чим міг. А зараз все не так, не так.