Місце запису: с. Замістя, Чернігівський р-н, Запорізька обл.
Дата запису: 2005 р.
Хто записав: учні Замістянської ЗОШ.
Респондент: Козицький Олексій Андрійович, 1924 р. н.
Під час Голодомору 1932-1933 років проживав у селі Сисикулак (нині це частина селища Чернігівка) Чернігівського району Запорізької області.
Пам’ятаю, що був Голодомор 1932-1933 років, хоч мені було тоді 9 років. Урожай був непоганий, а Голодомор був штучно зроблений: врожай влада забрала, усе поздавали під чисту. Ходили по хатам уполномочені, агітували здавати мішки врожаю. Були підлизи, які доносили на сусідів. Ніяких документів активісти не показували, а люди і не вимагали, бо були залякані. Хто намагався захистити своє чи возмущався – були покарані арештами або виселенням. Страх наганяла і зброя у руках відбирачів хліба. Люди мовчали, бо проти власті не попреш та якщо ще й зброю показували. А ходили, то шукали скрізь: і на горищі, на городі, в саду – кругом шукали схованки з хлібом. Ходили групами по 5-6 чоловік і заглядали даже в макітри чи в казани – винюхували все і забирали не тільки зерно (навіть сіменне), а й худобу, продукти харчування і все що сподобається.
Хто записався до колгоспу – давали якоїсь баланди, підгодовували. Діяв “закон про п’ять колосків” – судили людей, які щоб спасти себе і сім’ю шукали на полях необмолочені колоски, залишки городини. Кругом були охранники: охороняли поля, колгоспні комори. Строго ставились до тих, хто не хотів іти в колгосп. Всяк було: хто упирався – залякували, заставляли силою. Могли прийти з обшуком хліба і вдень, і вночі.
Не один раз навідувались до хат активісти: скільки їм прийде в голову. Коли забирали корівок – останню надію на виживання – люди почали помирать з голоду 1933 року масово.
Що було з малими сиротами, чи ними опікувалася держава – не знаю, бо був малий. Не голодувало в селі начальство – це всі знали. Де брали продукти, хто їм допомагав вижити – не знаю. Але знаю, що прості люди допомагали один одному виживати в нелегких умовах – ділились послідньою жменею зерна. Люди, щоб вижити їли усе, що можна їсти: горобці, ховрахи, собаки, а з рослин – лобода, щириця, суріпка та інше.
Ходили люди по селах міняли промтовари на продукти, ходили в місто, де можна було виміняти все – так добре не було уже за що. І в містах було не добре – і там люди голодували і мерли.
Хоронили померлих на кладовищі. Хто був кріпший, той і хоронив. Не знаю, чи наймали людей для похорон, чи добровольно люди хоронили померлих, але людей вмирало багато. Скільки – не знаю, але поховання від голоду були. І зараз на проводи люди відвідують могилки своїх рідних, знайомих, односельчан і поминають всіх – всі перед Богом рівні.
Нещастя було велике. Розповідаю своїм дітям, описую для своїх онуків, правнуків. Хай знають і пам’ятають і не забувають, як тодішня влада призвела український народ до виживання.