Місце запису: м. Комсомольськ, Кременчуцький р-н., Полтавська обл.
Дата запису: 2009 р.
Хто записав: члени історико-краєзнавчого гуртка «Спадщина»
Респондент: Коваленко Марія Климівна, 1926 р.н.
Під час Голодомору 1932-33 років проживала в селі Межигірка Златопольського району Черкаської області.
Народилася Марія Климівна 19 серпня 1926 року в селі Межигірка Златопольського (нині Полянського) району на Черкащині. Батько, Студінський Клим Лаврович, і мама, Марта Степанівна, були звичайними селянами. Мали невелику земельну ділянку, на ній і працювали. Коли в селі створили колгосп, то за примусом батьки вступили в нього. Через три роки після народження Марійки в сім’ї народився синок Василько та ще одна донечка Галя. Незабаром страшне горе спіткало дітей, коли під час пологів померла їхня мама, а разом з нею і народжена дитина. А було це в 1929 році. Не пам’ятає своєї мами Марія Климівна, бо була зовсім маленькою, але ще й досі сумує за нею і плаче, коли згадує її. Через рік батько одружився і привів в хату для дітей нову маму. Але злою і ненависною була молодиця. Не маючи своїх дітей, не любила й чоловікових: ображала, кривдила, била, не давала їм їсти. Рятували дітей батькові батьки – дідусь Лавро Васильович та бабуся Пелагея Уласівна – тишком підгодовували, голубили дітей. Та не втручалися в сімейні стосунки свого сина. Чи то від мачушиної нелюбові, чи від хвороби помер братик Василько в 1931, а коли в селі почався голод, то померли батько і сестричка Галя. Маруся залишилися жити з дідом, бабусею та мачухою, яка ненавиділа дитину. Якось, під час надокучливої сварки, мачуха підняла руку на діда. Це була остання крапля його терпіння. Вигнав Лавро Васильович злу невістку зі своєї хати і настав у сім’ї спокій та тиша. А голод лютішав, ставав все жорстокішим.
Марія Климівна пам’ятає, як по селу ходили загони активістів, які відбирали в людей останнє. Говорили, що це потрібно для колгоспу. Заходили на подвір’я, забирали худобу, підводи, коней, курей, вигрібали із комори останнє зерно, а сарай зруйнували за те, що дід не хотів вступати до колгоспу. Коли приходили пізніше, то вже вигрібали все з хати, з горища: і квасольку, і сухофрукти. Там і брати не було чого, та стояв біля печі казан із запареними висівками. Забрали. Бабуся плакала, просила: «Хлопці, віддайте хоч казан. Навіщо він вам?» А у відповідь: «І вам він уже не потрібен». Як жити, як вижити, коли в хаті немає і крихти хліба, і однієї зернини ? «Мабуть, Бог вберіг мене», – розповідає Марія Климівна і плаче. Їли тирсу з дерева, змішану із сухим липовим листям. Бабуся з цього «тіста» пекла «маторжаники». Ці запечені «маторжаники» важко було пережувати, через силу їх ковтали. Та й шлунок не сприймав такої їжі. Животи боліли. Люди мучилися. В селі якось відразу зникли коти і собаки, стало пригнічено тихо, особливо вночі. Ні пісні, ні звуку, ні собачого гавкоту.
Настала зима 1933 року. Марія Климівна пам’ятає, що до голоду додався і сильний холод. В хаті топили дровами, які дід приносив з лісу. Та скільки він міг принести, знесилений голодом? Спали на печі. Стелили солому, вкривалися всі троє однією свитинкою. В хаті нічого більше не було. Пусто, холодно і голодно. Люди втрачали людське. Одна жінка, щоб вижити самій і дітям не поховала померлого чоловіка, а порубала його на шматки, пересипала сіллю та склала в діжку. Варила м’ясо і потроху давала дітям. Коли помирали діти, то їх теж мати складала у діжку. Дізналися про це люди. Сільський голова разом з міліцією прийшли з обшуком. А в хаті із живих залишилася лише мати і одна донечка. Знайшли у підвалі м’ясо, яке не доїли. Жінку заарештували і десь на підводі відвезли. Так її більше ніхто не бачив. А дівчинку забрали у «сільські яслі» для сиріт. Вона жива ще й досі. А тоді в ту страшну зиму люди вмирали сім’ями, цілими родинами. Трупами була встелена земля. Створені колгоспні бригади збирали трупи на підводу і звозили на сільське кладовище. Там виривали спільну яму і трупи скидали на одну купу. Ями були не глибокі, землі насипали небагато, тому в селі стояв страшний сморід, дихати було важко. Люди брали в руки лопати, ледве повзли до цвинтаря і насипали могилу, щоб не було цього жахливого запаху. Людям, які збирали трупи і закопували їх давали в колгоспі по одному кілограму хліба на день. Часто на підводу кидали людину ще живу. Одні вмирали на дорозі до цвинтаря, а інших заривали живими разом з мерцями.
А коли настала весна, то всі, хто дожив до неї, висипали на поле. Зривали все, що почало зеленіти. Рвали кропиву, запарювали її водою і сьорбали. Взагалі їли все, хто що бачив: бур’яни, лободу, молочай, кашку з грициків, калачиків, цвіт акації, гриби. Причому гриби їли підряд, ніхто не дивився які. Часто люди труїлися, вмирали. Та вгамувати голод травою не вдавалося. Стало трохи легше тоді, коли з’явилися колоски і то не на колгоспному полі, а в себе біля хати. Де взяв зерно дід, щоб посіяти свою земельку, не пам’ятає Марія Климівна. Проте колоски бабуся терла качалкою і варила ріденький кандьорчик. Але годувати родину було все важче. Вступати до колгоспу дід не хотів, а їсти не було чого. Змушені були дід з бабою віддати Марійку до «сільських ясел». Там дітей, які не вмерли за зиму, зібрали в одній кімнаті, спали покотом на підлозі. Зате хоч трохи годували.
Коли Марійці виповнилося 10 років, її пустили знову до бабусі і дідуся. Відпусти всіх дітей. У кого залишилися родичі в селі. Після повернення діти не впізнали своє село: пусті будинки були зруйновані, спустошилися цілі вулиці. На вулиці, де стояла хата дідуся, з 13 будинків уціліло три, в яких жили люди. Та їх було не впізнати – виснажені, змарнілі, наче перенесли страшезну хворобу. Та життя продовжувалося. Були в ньому і радість, і горе, і тяжка праця на колгоспних полях.
В 1936 році, маючи 10 років, Марійка стала першокласницею. В школу ходила в бабусиних валянках, на трьох носили одну свитину. Писала на папері, який десь знаходив дідусь. Він же з бузини вичавлював сік, що служив чорнилом. А куряча пір’їна була пером. Проте в школі навчалася недовго, всього закінчила два класи. В третій вже не пішла, бо не мала ні одягу, ні взуття. В 14 років пішла працювати в колгосп, щоб відпрацювати своє перебування у «сільських яслях». Сапала цукрові буряки. Спочатку давали по одному гектару на чоловіка, а потім по п’ять гектарів. Декому допомагали, а Марусі нікому було допомогти. Буряк потрібно було сапати все літо, восени викопати його вручну, обчистити від землі і гички, погрузити мішками на підводу і відвезти на цукровий завод у село Капітанівка, що знаходиться за 27 кілометрів від дому. Тільки інколи бабуся Пелагея Уласівна мала сили допомогти чистити буряк. За цю непомірно важку роботу людям платили цукром, давали по два-три центнери. Та крім цієї роботи була ще інша: жали пшеницю, ячмінь, жито, сапали овочі, кукурудзу. На полі снопи носили вручну: на довгу палицю накладали по п’ятнадцять снопів. Несли їх до стіжка, де стояла молотарка. Але часто зерно молотили теж вручну ціпками. Мішки з зерном на спинах носили до машини, а нею звозили на елеватор в ту ж саму Капітанівку. Життя поволі налагоджувалося. Хоч люди тяжко працювали від ночі до ночі, та мали чим нагодувати своїх дітей. Дід з бабою купили телицю, а коли вона стала коровою, то утримували її три господаря. Доїли її по черзі по тижню. Кожної суботи корова сама виглядала другу господиню і чітко знала, до якого двору треба йти. Так одна корова годувала три сім’ї.
Дідусь з бабусею допомагали Марійці придбати собі одяг, взуття, невеличке придане. Ніколи в житті вони не ображали своєї онучки ні злим словом, ні окриком, ні докором. За це Марія Климівна дуже вдячна їм, завжди згадує теплим словом зі сльозами на очах. Адже двоє стареньких людей врятували від голодної смерті і себе, і свою онуку. Справжню людяність у нелюдяний час виявили Студінські Лавро Васильович та Пелагея Уласівна. Більш того, Лавро Васильович чинив справжній опір геноцидній політиці тогочасного уряду і ніколи не вступив до колгоспу.