Місце запису: м. Бердянськ, Бердянський р-н, Запорізька обл.
Дата запису: не вказано.
Хто записав: Паливода Наталія.
Респондент: Коваленко Федір Григорович, 1923 р. н.
Під час Голодомору 1932-1933 років проживав в селі Партизани (після 2016 року Новопавлівка) Приморського району Запорізької області.
Родина Коваленків у 1932-1933 роках перебувала у селі Партизани. Жили вони у звичайній хатині, дуже просто, але не бідно. В родині було 5 чоловік, тобто мати, батько та троє дітей. Була у родини одна корова та декілька курей. Дуже тяжко було родині прокормити дітей. Діти допомагали батькам зібрати останній врожай, його треба було десь заховати. У селах існували організації людей, що діяли проти народу. Вони відбирали всі надлишки хліба, а якщо приховане знаходили, розстрілювали на місці.
Оці страшні люди, їх називали «голодоморні», ходили по домах, самі, коли батьки працювали у полі і починали випитувати у маленьких діточок, де в них заховані продукти. Саме вони брали руку чи палець і затискали між дверима, поки дитина не скаже правду. Але діти були сміливі, терплячі. Вже пухнув палець, але вони мовчали.
Саме у 1933 році, коли вже всі продукти були з’їдені, прокормити родину було вже важко. Якщо раніше можна було їсти або картоплю, або сухі фрукти, то зараз почались самі страшні дні. Люди у селі почали мерти. Було дуже страшно, коли приходили сусіди у дім і розповідали хто помер.
Одного разу мій дідусь розповідав: «Коли почали мерти з голоду, то за село відвозили померлих і там закопували. За таку роботу давали пайок. Якось я там збирав осоку. Двоє дядьків привезли на возі мерців, почали скидати їх до ями. Деякі, неначе прокинулись, почали приходити до тями і просили: «Не закопуй, ми ще живі». А дядьки відповідали: «Ми самі пухнемо, самі копаємо, ми не можемо ще раз за вами приїжджати», – і закопували».
Діти зранку йшли у поле і збирали ночами кукурудзу, яка там залишалась, а ввечері батьки варили з них похлібку, наливаючи більше води, щоб було її більше, і також треба було заповнити шлунок.
Для цієї родини роки голоду були насамперед страшні тим, що вони втратили двох дітей, дівчинку у дев’ятирічному віці і трирічного хлопця. Але як говорить дід: «У нашому селі був ще «рай», тобто ще можна було якось вижити, а ось у других районах зовсім вимерли цілі села».