Місце запису: с. Миронівка, Ямпільський р-н., Вінницька обл.
Дата запису: 2002 р.
Хто записав: Машталяр Тетяна.
Респондент: Костюк Марія Григорівна, 1927 р.н.
Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в селі Миронівка Ямпільського району Вінницької області.
Народилась я 1927 року, в травні 9 числа. Батько був одноосібник. Трудилися і вдень, і вночі. Вдень у полі, а по вечорам пряли у хаті при качанці. Ми діти трудилися разом з батьками. Коли позгортали усе з горіща в 32, мама лиш руками хлопнула. По горшках лишилася лише фасоля. Мій тато був майстер на все село. Тесляр, швець, будівник глиняних хат, садівник; Уже з 32 року тато і мати почали виконувати усі роботи людям. Плату брали лише крупами, половою з проса, всім тим, що приносили люди.
Залишки зерна, полови, кукурудзи мама зала у різні горшки і закопувала у землю. Маєш… все бистро кінчилось. Голод мучив усіх. Бувало, що зимою рубали ворота, розпалювали піч і залазити в середину. Грілися, голодні і бідні. Люди приходили до хати, просили хоч кусочок чогось поїсти, але самі голодали, пухли і чохли.
Ми, діти, щоразу просили маму їсти. Було мама нарве бур’яну і кидає в окріп. Закипить усе те, та навару нема ж. А в тому “борщі” і гусінь, мухи, сміття. Від нього стали пухнути ноги, руки, очі. Ноги тонкі, великий живіт, похилена голова. Я з сестрою бігала ще в але, заросле і не сіяне. То листочки лободи нарвемо, то жаливи чи якогось другого бур’яну. Все що було до їдла.
В нашому селі ще були і трагічні моменти. Сусідка свою дитину їла. Зійшла з розуму, от таке і буває, коли голодний. Люди боялися по одному по вулиці ходити. Їли усе, що бачили – псів, котів. Єдине, що нас спасло – коровка, що давала молоко. Підсипала мама туди полови, зерна меленого якщо було, гусиниці і пекла.
Коли приходили жнива, люди сяк-так перебивалися своїм хлібом, і то більша його частина ішла на хлібоздачу. Коли мама пекла хліб, то давала по кришці, щоб не злиплися жолудки. Чекали ми таких днів як свята.
Коли одного разу поверталися ми з сестрою з поля, де збирали корінці, то почули з бурані дитячий плач. Дивимся, а там дівчина лежить мертва, а на оголених грудях дитинка. Сказали усе татові, він побіг за підводою, жінку поховали, а дитинку відвезли в район. Куди не знаю.
У жнива 1933 року багато людей вмерло від свіжоспеченого хліба. А ті, хто не мав свого зерна, ходив збирав по полю зернятка. Люди були до того жадні і голодні, що могли за кілька зерен побити один одного.
По вулицям було страшно ходити, скрізь лежали опухлі люди, просили допомоги. А недалеко в бункерах лежали купи кукурудзи, зерна. Качани мокли і гнили під дощем. Люди рятувалися бур’янами.
До горя добавилось і те, що даже останній хліб забирала влада. Ходили по хатам з дрючками, проколювали стріхи, землю і всі ті місця, де можна було щось сховати. Мама не раз проклинала на чім світ стоїть донощиків. Та це не допомагало.
Що було найприємніше для нас, дітей? Це коли мама пекла в печі сахарний буряк. Поріже на кусочки, і кращого нема нічого. Я навіть зараз буває печу внукам такий делікатес, щоб бачили, чим тішились ми в голодні 32-33 роки. І їм нравиться.
Ті роки були страшні і недай Бог вам, діти, пережити таке.