Місце запису: смт Малокатеринівка, Запорізький р-н., Запорізька обл.
Дата запису: 2009 р.
Хто записав: Коса Дар’я.
Респондент: Коса Єгор Юхимович, 1935 р. н.
Під час Голодомору 1932-1933 рр. родина респондента проживала в смт Малокатеринівка Запорізького району Запорізької області.
У батька й матері Єгора було шестеро дітей. Батько працював на заводі «Комунар». Робота була важкою, але мав можливість два – три рази на тиждень принести додому по пів хлібини. Маленький Єгор разом із своїми сестрами Катрусею і Варею теж намагалися допомогти сім’ї. Ходили в балку, якої зараз вже не має (затопило після появи Каховського водосховища). Там, у цій балці, як інші мешканці села, ловили рибу, збирали пташині яйця, полювали на невеликих звірів. Також харчувалися корінням рогозу та іншою травою. Раціон був не багатий. Хліба не вистачало, тому його їли переважно на свята. Не те, щоб смачними, але все ж їстівними були млинці з «борошна» коріння рогозу та кукурудзяного борошна. Їли «паштет» з перемеленої мілкої риби. Це вже було майже ласощами. Але навіть і така їжа не у всіх була на столі. Люди ослабли від голоду і не могли багато рухатися. Тому їли все, що траплялося. Зокрема, різну траву: щарицю, калачики, грицики. З рогозу робили борошно. Спочатку висушували, а потім на спеціальному саморобному млині. Таких пристроїв було дуже мало, тому щоб намолоти рогозу чи кукурудзу на борошно, пів селища ходило до чоловіка на ім’я Савченко Макар.
У нього були два гладко обтесані гранітні камені у вигляді кругів. Один з тих кругів крутили , кладучи рогіз чи кукурудзу на інший. З борошна випікали коржики, які заміняли хліб. У селищі на залізничній станції був дерев’яний барак, у якому зберігалося кукурудзяне зерно. Його ретельно охороняли. Але голодні підлітки намагалися красти кукурудзу через дірки в стіні бараку. Охоронці не жаліли голодних дітей. Їх відганяли, били і навіть стріляли в повітря… Люди пухли з голоду, а тони зерна тим часом грузили на потяги і вивозили невідомо куди…А у людей вибору не було. їм ніколи було чекати, бо підступна смерть вже чатувала на них. Вони не могли чекати нового врожаю. Тому йшли до скирт з соломою. Там проворочавши солому, порившись в траві, могли (якщо повезе!) назбирати аж склянку зерна. Сусідка мого дідуся – Прочан Оксана – ходила збирати зерно для всіх своїх трьох хлопчиків, доки від голоду сама не померла під скиртою. А діти, завдяки своїй матері, вижили… Ті люди, яким вже пощастило зробити запаси зерна, знали, що його будь-якої хвилини можуть забрати. Тому його не тримали у коморі, ретельно переховували. У батьків мого дідуся Єгора Юхимовича була на городі невелика схованка. У ній клади зерно , присипали землею, а для надійності ще прикривали травою…Коли в сім’ї з їжею ставало зовсім скрутно, моя прабабуся ходила на базар в Запоріжжя і вимінювала на їжу одяг, інколи – рибу, рідше – яблука та абрикоси.
В 1947 році з шести дітей померла (від холери) Ольга, всі інші вижили…