Місце запису: х. Лукаші, Великобагачанський р-н., Полтавська обл.
Дата запису: невідомо.
Хто записав: невідомо.
Респондент: Коробка Віра Андріївна, 1937 р. н.
Під час Голодомору 1932-1933 рр. родина респондента проживала на хуторі Лукаші Великобагачанського району Полтавської області.
Мені розповідали неодноразово про голодомор дідусь і мати. До сих пір я пам’ятаю все чітко. Мого дідуся звали Колісник Іван Григорович, матір – Колісник Марфа Прохорівна. З їхніх розповідей я знаю, що з середини 1932 року люди почали масово вмирати від голоду. Багато людей приходили до хутора з Миргорода, з району, тому що в нас було багато трави, акацій, шпичаків – всього, що можна було вживати замість їжі для того, щоб вижити.
Тому досить багато людей помирали просто по дорозі, і їх ніхто не знав. Коли мали чим, то пухлу людину намагалися хоч трошки підкормити, щоб довше прожила. А було й таке, що до хати не доходили і падали мертві. Їх тоді підводою збирали везли на місце поховання.
У мене була сусідка тітка Марфа, і у неї було троє синів. Чоловік її належав до тих, хто не хотів, і не вступив до колгоспу, їх називали «середняками». Тому його було засуджено і відправлено на каторгу в Соловки. Він писав своїй жінці раз у місяць, бо більше йому не дозволялося. І коли прийшов черговий лист, вона його не отримала. Тітка Марфа майже ні з ким не спілкувалася. Коли померла разом із трьома синами від голоду в хаті, то її знайшли тільки через деякий час, і поховали у нас в садку. Всі були дуже слабкі і ледве рили яму. Стороженко Аврам і Пантелеймон Кваша, вони ще були порівняно з іншими дужими. Саме вони копали яму. Коли виконали цю роботу, приїхала підвода, і дідусеві сказали, що тут поховають і інших померлих, щоб ще однієї ями не рити. Там було десь тринадцять душ. Для того, щоб не зразу заривати людей, бо дехто міг бути ще не мертвим, а непритомним, зверху яму накривали досками, робили своєрідний склеп. А потім через декілька днів повністю заривали землею. Останніми там були поховані Пантелеймон Кулинич і дівчинка Оксанка Колісник. Взагалі в нас на хуторі було три поховання часів Голодомору. Одне у Яремківському дворі, але де саме невідомо. Друге – напроти хати сім’ї Стороженків, там раніше був старий погріб і туди складали померлих людей. Третій – в садку Колісниківського двору, мого батьківського будинку. У Яремківському дворі, де саме знаходиться поховання невідомо, але мені розповідали один випадок, який трапився під час захоронення людей. Про нього мені розповів Яремко Аврам Махтейович, бо він трапився саме з ним. Коли звезли небіжчиків до двору і вкинули до ями, він побачив чоловіка, який лежав, і моргаючи дивився на нього. Він запитав, чи той живий, чоловік кивнув головою. Потім, повязавши його мотузкою, підняли з ями. Сам чоловік був із Миргорода. Жінка Аврама Мохтейовича, тітка Наталка, відгодувала його. Дала йому ліпешка і козиного молока, той наївся і в нього надуло живіт, але швидко все пройшло після відвару з деревію. Так прожив той чоловік в них рік, та й пішов додому. Поховання напроти хати Стороженків знаходиться на невеликому пагорбі, де був маленький (гробів 20) цвинтар. Люди в ті часи хоронилися дуже близько, і тому там майже нема як пройти. Але із ще давніших часів на тому пагорбові, збоку, був погріб чи комора, досить глибока. В 1932-1933 р. він був майже зруйнований і покинутий. Щоб не рити яму і не витрачати сили, було вирішено хутором ховати людей в ньому. Померлих вкидали або в одежі, або замотували в полотно. Без труни, купою. Хреста пам’яті жертв Голодомору на нашому хуторі не було встановлено.