Місце запису: с. Калмиківка, Міловський р-н, Луганська обл.
Дата запису: невідомо.
Хто записав: Скакул Лідія Михайлівна.
Респондент: Кононенко Катерина Федорівна, 1923 р. н.
Під час Голодомору 1932-1933 років проживала селі Калмиківка Міловського району Луганської області.
На той час в моїх родичів було 7 чоловік. Батько Сувкул Федір Іванович, який народився в 1901 році і проживав в селі Калмиківка, Міловського р-н, Луганської обл. Мій батько не приймав колхозні схеми і за це його забрали більшовики н будівництво Волго–Донецького кар’єру. Там він і помер. А мама моя з трьома доньками на руках. Мати, щоб якось прогодувати дітей, зранку до ночі була на роботі в полі, а дітей водила в сільські ясла. В яслах хоч дітей і кормили помаленьку, але все-таки кормили, а мати їла вночі. Та, як дали, маленький шматочок хліба матері, вона сама його не їла, а приносила своїм дітям.
Дуже тяжко було на той час, коли, радянська влада забирала в людей все: продовольство, одяг, худобу, їсти було нічого, люди з голоду мерли дуже мучною смердило. Особливо мучались маленькі діти і старі. Більшовики не залишали людям нічого, забирали коней, свиней, кров, забирали все. Люди залишалися без нічого.
Потрібно було мати на все своє господарство документи, хто цих документів не мав, таких людей висиляли в Соловки і звідти они додому ніхто не повертався. Так з нашого село померло 7 чоловік, в цьому числі Зінковський Єгор Іванович. Оборонятися було ніяк, тому що, навіть зброї в людей. А більшовики без жодних перешкод, відвирували все, залишали їх навіть без їжі. Люди, щоб якось заводили голодної смерті і своїх дітей, продукти харчування закопували в землю. А хто не заховував, всю їжу грузили на підводу і звозили на щік, який сирого охоронявся. Людям на роботі дуже важко було працювали, але за це вони отримували маленький кусочок хліба і мізерну мисочку супу.
Влада вела без менший контроль над усім, навіть випустили “закон про 5 колосків’’. Якщо в людей находили 5 колосків, то їх судили і садили в тюрму на 10 років. Кононенко Михайло Степанович, Кришко Ольга Тарасівна, ці люди, що в роки відбули в тюрмі, за те, що вони взяли з поля 5 колосків і заховали в пазуху. Радянська влада не дозволяла людям збирали ні качанів, ні колосків. Вони охороняли комори, токи, поля, городи. В людей не вистачало сил навіть ховати все своє майно, вони все рівно знали, що знайдуть в них все і заберульв колхоз. В Бабички Феодосії Логминівни забрали от дітей корову, а ті з дітьми вигнали з хати.Більшовики і вдень і вночі ходили і забирали зерно, картоплю, горох, худобу, все що було те й забирали. Не залишали нічого, ні дорослим, ні малим і навіть безжально вела себе влада до дітей. У вже в 1932-1933, почали від голоду мерли люди. В селі були такі майданчики, куди забирали всіх дітей сиріт, там їх годували і виховували.
Бідні голодуючи люди змушені були їсти все: їли листя з дерев, дубову кору, мертві трупи тварин, пекли ладики з лободи, кашки з дерев. Виживали кожен, хто як міг. Було таке, що навіть одяг міняли на продукти харчування: картоплю, зерно. В місті панував більший голод, ніж у селі, там на вулицях лежали просто неба мертві люди. Живі не мали сил хоронили мертвих. Мертвих від голоду, як тварин і забирали на підводу, звозили і закопували, або просто кидали в яму, навіть не прикидували землею. Дивним чином, що в селі люди виживали певним дивом. В Калмиківці помер Коркішко Федір Архипович йшов з городу, і впав на дорозі, і вмер.
Скакун Гаврило Федорович – батько, Скакун Петро 1915 р. син, Скакун Павло син 1917 р. – вони теж померли від голоду в нашому селі і зараз їхні могили, ще є на кладовищі.
В Калмиківці людей не їли, а в сусідньому селі Мусіївка трапилися випадки з канібалізмом. Померлих ховали їхні родичі на кладовищі. Цих померлих пам’ятають і шанують, і свої і чужі. Наші односельці ставлять на їхні могили хрести та пам’ятники.
З покоління в покоління розповідають і пам’ятають про Голодомор 1932-1933 рр., про ті страшні часи, що пережили наші батьки. Всі повинні молитись, про те, щоб це лихо ніколи в житті не повернулося до нас, наших дітей, внуків, правнуків.